Посестри. Часопис №31 / Втеча від війни

І

Накрапав дощ. Я притулив до себе Сема — маленького рудого ведмедика. Скуйовджена шубка покривала все його тіло. 

— Мабуть, йому тепло, — подумав я, обтягуючи поли сирої балонової куртки, брудної від підвальної стіни, на яку я спирався. 

— Добре, що я його взяв, бо ж «друзів у біді не залишають», — нагадав я слова Лесі Іванівни, нашої доброї виховательки. Вона дозволяла брати Сема в ліжко під час сну.

Мені його подарував дядько Семен ще на три роки, і я зразу назвав малого Семом, на честь мого вусатого, патлатого родича. Ми в ведмедиком були під обстрілом, і нам не було страшно, ми з ним ночували в підвалі чужого будинку, потім уночі нас разом вивезли з Києва добрі люди в якесь село, де нас напоїли гарячим чаєм. Тоді ненароком я розлив чай на друга, і тепер він липкий, а ще пахне димом. 

Зараз ми стоїмо у довгій черзі. Я час від часу роблю крок уперед. А то собі присідаю і розмовляю з Семом, згадуючи, як ми купалися в басейні в аквапарку. Тоді було тепло. Тато приніс морозиво, воно розтануло і капало. Всі сміялися. 

— Сину! 

Мама мене кликала так, коли хотіла сказати щось важливе. Бо ж називаюся я Максимом, або просто Макс. Мені вже минуло п’ять років. Я дорослий хлопець, але Сема не залишу, аж поки не піду до школи. Тоді, щоб із мене дівчата не сміялися, як каже мама, я його посаджу на почесне місце — на поличку біля книжок у своїй кімнаті, і він спостерігатиме, як я вчу уроки. І його я теж буду навчати усього того, що знаю сам, щоб він також був розумним. 

— Сину! 

Цей голос вихопив мене з різних думок, що пропливали хмарками в моїй голові, і я глянув у той бік, звідки лунав голос. Там була жінка. Невисока на зріст, чорнява. В сірому пальтечку і такому самому шалику, з рюкзаком на плечах і великою дорожньою сумкою, яка стояла біля ніг. Обличчя її було виснажене, аж згорьоване, запалі очі чорніли, як дві вуглини. Бліді губи кликали мене. Це було моя мама Віта. Вперше я подивився на неї збоку, якось по-інакшому. Колись я не помічав її одягу, очей, волосся… Вона для мене була як затишок, як любов, як тепло, як куточок щастя… 

За мамою протяглася вервиця чужих мені людей, була вона й попереду. Усі люди були сірими, наче тіні. Така тиша стояла, аж страшно було, здавалося ось-ось її розсічуть ракети на дрібні шматки. Ніхто не говорив, навіть діти не плакали.

Я обвів очима територію і помітив навкруги багато дерев. Ми були в лісі. Сіре небо накривало нас важким дахом. Якби не дерева, то він би впав нам на голови так само, як будинок, у підвалі якого завалило бабусю і дідуся. 

Ми з Семом підійшли до мами. Вона пригорнула нас і, схилившись, стала шептати мені на вухо:

— Он, вдалині, бачиш солдата?

Я не бачив, але навіщось кивнув головою, мабуть, щоб її не розчарувати. 

— Я піду до нього, може, випрошу хоча би печива для тебе та води, бо ж уже два дні ти не мав ні крихітки в роті. 

— Я не голодний, мамо, — збрехав я, але мій клятий живіт так загуркотів, що аж Сем здригнувся.

— Але ти повинен пильнувати цю сумку, — благально подивилася на мене мама.

 — Розумієш, це все, що в нас є. Вона важка, я з собою її не візьму і тебе не можу взяти, бо втратимо чергу до кордону. Вже недалеко. Ще трішки. Там Польща — там наш порятунок. Ану спробуй, чи ти рухнеш її, якщо черга буде просуватися, ти посунеш сумку вперед, зможеш?

— Я зможу, мамо…

ІІ

Війна! Я вперше почув це слово від тітки Валі, нашої сусідки, яка розбудила нас рано-ранесенько, стукаючи в двері. Коли мама відчинила, то тітка, розпатлана, в нічній сорочці, продовжувала гамселити, наче двері в чомусь винні, і кричати: «Війна, війна!» Я, заспаний і наляканий, стояв за мамою, мов за кам’яною стіною, і не міг уторопати, хто вона така, ця війна. Усі ми були спантеличені. Тато мій зібрався і кудись пішов. Його я відтоді не бачив. Пізніше я чув це слово щодня, по кілька разів, і воно стало для мене найстрашнішим у світі. Війна забрала наш дім, нашого тата, мого друга Тараса, який жив у сусідньому будинку, і його будинок теж.

Бородатий дідусь, сухий, як осінній листок, змилостився наді мною. Він побачив, що люди обминають мене, залишивши далеко позаду, і поміг підсунути сумку, бо я вже зовсім вибився з сил. Мені було так погано на серці від того, що я не зміг упоратися з тією сумкою, в якій було все наше майно, що клубок стояв у горлі. Але плакати я не смів. Пам’ятав татові слова, що я мужчина, мамин захисник, і слабким бути не маю права. Як тільки сльози наверталися на очі, я підіймав голову вверх і дивився в небо. 

Той неговіркий дідусь сунув свої і мою сумку мовчки. Скільки це тривало — не знаю, але я побачив вогні, бо вже настав вечір. 

— Митниця, — вимовив старий, — перейти б її швидше, поляки люди добрі, в біді не залишать. Це єдині слова, які я почув від нього. Та й здалося, що він їх не мені сказав, а самому собі. В голосі була надія, але дуже квола, так, наче він перейде той кордон і помре. Чого я так подумав — не знаю, дуже стареньким і немічним він мені здався. 

— Ти з ким, хлопче? — запитав мене чоловік у формі.

— З мамою, — сказав я.

— То де ж вона? 

Я озирнувся, щоб дідусь мене порятував, але він вже був далеко і розмовляв із іншим митником. 

— Вона пішла і не повернулася, — став пояснювати я, а той нічого не міг зрозуміти.

Аж тут нагодилася жінка з довгим кучерявим волоссям. Вона виявилася дуже доброю і милою. Розповіла, що знає, де моя мама. Їй стало зле, мабуть від виснаження й голоду, вона втратила свідомість і зараз перебуває в пункті медичної допомоги. Добра жінка взяла мою сумку і відвела до мами. Щасливішого від мене не було в усьому світі. Мама обняла мене. 

— Розумнику мій! — тільки й сказала. 

Я притулився до неї і заснув мов убитий. 

Вранці мамі полегшало і ми перейшли кордон.

— Ось і Польща, — сказала мама. Вона пояснила мені, що тут люди говорять своєю мовою, але я її зрозумію. Нас зустріли молоді дівчата, пригостили соком, печивом та бутербродами, мамі запропонували каву. Це були волонтери. Вони посадили нас в автобус із іншими людьми, і ми поїхали. 

Поїздка тривала довго, але я почувався в безпеці, адже поруч були мама і Сем, а війна була десь далеко. Кілька разів автобус зупинявся. До нас підходили люди — жителі цієї місцевості. Вони пропонували свою допомогу, співчували нам, приносили продукти, ліки та одяг, деякі пакунки передавали просто через відчинені вікна автобуса. Усі вони були схвильовані і дуже доброзичливі до нас. Одна жіночка зайшла до салону й усім роздавала образочки з ангеликами і яблука. Мені теж перепало. А ще нас пригостили різними солодощами, але мама сказала, щоб я їв потрохи. Я перекусив і знову заснув у неї на плечі.

Ми прибули до міста із цікавою назвою — Краків…

— Тут нема війни?  — запитав я в мами.

— Нема, ми від неї втекли, — сказала вона сумовито…

ІІІ

Лише тоді я відчув, що я в іншій країні, коли побачив молодих людей, які підійшли до нас. Це були хлопець і дівчина, Франек і Бася. Таких імен я ніколи раніше не чув. Вони між собою розмовляли польською мовою, я дещо розумів, а до нас старалися говорити українською, але виходило в них це не дуже добре. Вони нам розказали про чудову жінку — пані Ізу. Її я не бачив, але відчув велику симпатію. Вона мала аж восьмеро дітей. Коли у них із чоловіком було тільки двоє малюків, то вони мешкали в Кракові, у квартирі, а коли сімейство стало поповнюватися — купили великий будинок за містом. Свою двокімнатну квартиру пані Іза люб’язно запропонувала українцям — тимчасовим переселенцям. І ось, завдяки волонтерам, трапилася вона нам, зовсім безкоштовно, за щасливим випадком та волею добрих людей. 

Це було чудове житло, про яке можна тільки мріяти. На другому поверсі багатоповерхівки, з великим балконом, який виходив у дворик із садом. Кімнати були просторі, гарно умебльовані, все чисте і вишукане. До того ж, холодильник був повністю набитий продуктами. Мама сіла в розкішне м’яке крісло і гірко заплакала. Тепер вона не ховала від мене ні сліз, ні слів. 

— Якби тут був наш тато, то би здалося мені, що ми десь на відпочинку. Якби не війна, якби не війна… — повторювала вона.

Я підійшов до мами, обняв її і гладив волосся, як малій дитині. Мені чомусь плакати зовсім не хотілося. І мама теж скоро заспокоїлася. 

Потім прийшов Франек і запитав, як ми влаштувалися. Він повідомив, що дуже багато людей із України приїхало до Польщі і можуть до нас когось підселити. Так і сталося. Наступного дня двері відчинилися і в них, наче у рамці картини, я побачив бліду повновиду жіночку з хлопчиком років восьми. Вони були схожі, як дві краплі води. Цього хлопця про себе я назвав німим, бо за весь день він не сказав ні слова. Його мама теж була неговіркою, лише запитала, де їхня кімната, і вони там усамітнилися. 

Вечеряли ми разом. Жінка, яка називалася Вірою, розповіла, що вони з Маріуполя. 

— Нема вже нашого будинку, нема міста, — сказала, тяжко зітхаючи.

— Нема вже того, що було, і ніколи не буде,— продовжила мама.

— Нема життя, — завершила коротку розмову Віра.

Німого хлопця звали Андрійком. Це вже я дізнався пізніше. Мені хотілося з ним подружитися, щось поговорити, але він уперто мовчав. Коли я зазирав до його кімнати, то бачив Андрійка скрученим у клубочок, повернутим до стіни. Я відчував, що він не спить, але все про щось думає.

Якось я підслухав тиху розмову Віри з мамою:

— Я вхопила Андрійка за руку і торбинку з булочками, яка лежала на столі, і в одному халаті вискочила з хати. Місто палало. Смерч із ворожих бомб нищив усе. Вили сирени, кричали люди, здавалося, що настав кінець світу. Військові, які їхали машиною містом, через рупор оголосили, щоб усі, хто може, виїжджали – рятувалися. На наших очах завалився будинок, де жили чоловікові батьки, та так і пропали під завалами. На вулиці ми були дуже довго, перебігали з одного місця в інше, зупиняли машини, та нас ніхто не міг взяти, бо не було місць. 

— Мамо, що робиться? – питав мене Андрійко. Я не знала, що відповісти. Серед розгромленого людського мурашника ми залишилися одні. Настала ніч, ми дуже замерзли. А місто бомбити не переставали. Ми перебігали з одного місця в інше, шукаючи рятівного укриття, всю ніч. Коли стало розвиднятися, я побачила якусь машину, вибігла з Андрійком і впала перед нею. Машина зупинилася. 

— Візьміть нас, благаю, — кричала я і ридала. 

— Хіба туди, — показав на кузов чоловік, — але там — «вантаж двісті». 

Я заніміла.

— Сідаєте чи ні? Бо ми їдемо… 

І ми сіли. В це криваве місиво. Відтоді Андрійко мовчить…

Я не міг більше слухати цієї страшної розповіді, щоб і собі не змовкнути. Відтоді я Андрійка німим не називав. А ще я дізнався, що його батько — снайпер і воює на передовій, як і мій, і полюбив цього голубоокого білявого хлопця, як рідного брата. Що через день мама водила Андрійка до лікарів, до психологів, але результату не було. Він мовчав, як затятий. Нас часто навідував Франек і завжди щось приносив: то продукти, то одяг. Якось він приніс шашки. Я показав їх Андрійкові, і він згодився грати. Ми грали щодня. Він усе ще був сумним, і в його очах я не бачив радості, коли він у мене вигравав. А вигравав він завжди, лише раз піддався. Одного разу Франек із Басею дуже довго розмовляли з Андрійковою мамою, щось її розпитували. Як я дізнався пізніше, в цьому знову зіграла свою роль наша благодійниця — пані Іза. Наближався Андрійковий день народження, а він завжди мріяв про велосипед. І ось у цей день чудовий красень, ще й з корзинкою, наповненою мандаринами, заїхав до нашої квартири. 

— Це тобі, Андрійку, вітаємо! — сказав Франек. 

— Ух ти! — викрикнув Андрійко і підбіг до велосипеда. Від радості і здивування він був сам не свій. Я його вперше таким побачив.

Мами почали плакати, а я так розчулився, що почав плескати в долоні і зовсім не заздрив. Для іменинника я намалював картину з синіми дельфінами і теж привітав його. Це був один із найкращих днів нашого перебування у Польщі.

Нині сонячна погода. У просторому дворі нашого будинку ми катаємося на велосипеді. По черзі. Я з Семом та Андрійко. Ми стали справжніми друзями. Усе робимо разом і розуміємо один одного з півслова. 

А ще…

Наші мами ходять на роботу. Я — до дитячого садка, Андрійко — до польської школи. 

А ще…

Ми мріємо про нашу перемогу і про те, щоб наші батьки повернулися живими. Тоді ми зберемося разом. В Україні…

А ще…

Поляки класні люди… Особливо, Франек, і Бася, і звичайно, — пані Іза…