Посестри. Часопис №31 / Мої старші
Пригадую першу зустріч із Євгеном Сверстюком. Він прийшов у телестудію до мене в програму, щоби взяти участь у святковому різдвяному проєкті – герої мали згадувати свої персональні різдвяні дива. З очей пана Євгена лилося просто незбагненне сяйво, хоча речі, про які він говорив, були страшними – історія про зиму та Різдво в радянських таборах, мороз, високий сніг і заспівані за колючим дротом колядки. Вертухаї з охорони їх чули, але виконавців-солістів поміж ув’язнених так і не знайшли. Зникли, немов сліди на снігу.
Та історія звучала, немов подорож у невідоме минуле. Ні-ні, я вже знала чимало про дисидентів і відсидентів, про каральні практики «совка», про «вегетаріанські» часи та м’ясорубку репресій 1930-х. Проте історія, розказана Євгеном Сверстюком на камеру для мого телевізійного проєкту, додала до цього рою розрізнених фактів, імен і текстів щось надзвичайно важливе – контекст, деталі, наповненість різдвяним теплом, хоча й ішлося про тюремну камеру часів радянського переслідування всього живого та українського. Вперше мені вдалося «приміряти» на себе описану реальність. Нібито я була в камері та щось наспівувала з-за ґрат.
Ця емпатія була не завжди. Як і чимало інших людей із постколоніальними травмами, я час від часу відчувала майже роздратування. Мовляв, скільки вже можна знову розповідати про ці ваші репресії проти всього українського. Так впливають проблеми росту: злочини метрополії проти України ставали більш відомими, про них більше писали й розповідали… У відповідь хотілося скулитися та закрити тему. Щось подібне відчувають жінки, яким страшно вперше зізнатися, що вони зазнають дискримінації. Сильній людині хочеться зберігати сильний фасад, тому страшно, що усвідомлення власної слабкості проб’є там тріщину чи дірку. Та насправді визнання своєї слабкості робить сильнішою. Так само, як усвідомлення гендерної дискримінації відкриває двері до сестринства та шлях до підтримки інших жінок. До взаємопідтримки.
Історії українських дисидентів бентежили. Чому? Ці люди були відважними та готовими йти до кінця, мали вигляд титанів. Не дивуюся, що свого часу таким популярним був образ Прометея. Вони, немов викрадачі вогню, робили все, щоби розпалити іскру. Вона тліла, догорала, та повіяв вітер – і все стало інакшим.
В історіях наших старших мені тривалий час бракувало життя, реального життя з купою побутових дрібниць. Здавалося, що ці люди тільки боролися, а не жили. Та жодне життя не схоже на суцільну боротьбу – в ньому є місце і походам на пляж, і спільним мандрівкам. Усе почало змінювати особисте знайомство. Звичайно, через різницю у віці мені трапилося не так багато особистих контактів. І кожен із них безцінний. Що це змінило? Можливість відчути людське тепло та побачити інакший вимір, поза сторінками підручників, хрестоматій та енциклопедій. А також прорив – усвідомлення зв’язку між поколіннями. Раптом стало зрозуміло, яку величезну кількість наших молодших, які нині є тим самим поколінням прекрасних тридцятилітніх, які змінюють і боронять країну, виховали наші старші. В кожного та кожної з них були свої траєкторії. Аспіранти та школярі, одинокі виступи з лекціями чи публічні інтерв’ю, а чи усвідомлена робота з гуртом молодих людей. За кожною цієї історією стоїть срібна нитка зв’язку, підтримка, вчасно сказане добре слово, листування, обмін книжками, виховання. Дар власного досвіду, що не тисне, а стає трампліном і допомагає летіти далі, вище, цікавіше.
Нині я усвідомлюю, що вся Україна є мереживом таких зв’язків, артерій живлення. Без цього минулого немає нашого теперішнього та не буде майбутнього. І я безкінечно за це вдячна.
