Посестри. Часопис №41 / «Так ми відходимо, як тіні…»

Так ми відходимо, як тіні,
і мов колосся з-під коси,
в однім єднаєм голосінні
свої самотні голоси.
Не розвиднялось, і не дніло,
а в першу пору половінь
завирувало, задудніло,
як грім волання і велінь.
Оце післав Господь наслання!
Вогненним подихом війне —
і ув оазі безталання
нас тлумить, підминає, гне.
Народжень дибиться громаддя
з торосів вікових страстей —
і знов синодиком смертей
утверджується самовладдя.
Та віщуни знакують долю:
ще роздойметься суходіл —
і хоч у прірву, хоч на волю
пірвешся із останніх сил.
Тобі не буде опочину.
Об обрій погляд свій оббий —
і видивиш свою країну
в тяжкій короні багряній.