Посестри. Часопис №31 / Елегія з признанням

дозволю собі признатися у всіх головних гріхах
в неподарованих рожах і невиповненому поцілунку
а також у тому що просидів я цілу ніч
над клаптем паперу залишеним у дверях
місто опусти свої середньовічні брами
місто закрий дороги рогатками
місто зглянься над нами адже ти могутнє
тільки через шмат часу спроможний відізватися до тебе
і навіть не листовно а тільки в елегії
яку ти можливо ніколи і не читатимеш
почну з висловлення жалю і то спершу вулицям
які так багато втратили з твого осяяння
а може все як є зараз має свій сенс
бо хто був би я у тому місті
що залишилося без тебе
на квітковому ринку з якого не переслати букету
чи в залі де архангельські крила органу
осіняють твою невидиму присутність
не знаю як тепер виглядає наше місто
воно вразливе до втрат
воно завжди блекло коли когось не вистачало
та певно великий водограй готовий
осипати тебе перлистим дощем
у книгарні відрухово відкладено томик рільке
в наріжному гастрономі про всяк випадок
парує зайва філіжанка кави
в художньому салоні тьмавіють
гуцульські інкрустовані перстінці
ще білий слід від них на пальці
білий слід
а між грядками канн в’януть афіші філармонії
уникаючи метафори можна промовити
наше віддалення у стільки-то кілометрів
і годинних поясів
та коли запевнити наша розлука
вінець нашого зближення
то це вже метафора а вона не потребує тлумачень
я співчуваю тим що жили в місті до тебе
і ті що живуть опісля гідні мого жалю
і тільки єдине може їх оправдати
воздвигнення золотої брами чекання
чекають отже існують