Посестри. Часопис №31 / Циліндр

Ми зловилися на липучку поезії,

з’їжджаючи з гірки народної творчості.

Повітря було барвистою витинанкою,

міна серця не розірвалася. Ми

зловилися на липучку поезії, промовляючи:

яке щастя мати змогу вбивати

уяву і день, день і мистецтво.

Мистецтво наділо нам каптур на голови,

голови бились об стіну правди,

осипався тиньк. Хто розумніший,

ми чи поезія? Ми кричали, що

ми! Оголювали темінь сцени, на якій

продавали свої глоси, недовіру, бич

сатири бив у лице суфлера. Ми волали –

поезія! Ламався кордон метафор, лилась

на вулицю липка рідина і стікала

в канали, хтось звернув увагу на колір,

такий гарний. Так, гарний колір у

ненависті, вбраної у циліндр.