09.02.2023

Посестри. Часопис №45 / Трен ІІ

Коли вже про дітей я мав би віршувати
І рими – як для них – легенькі добирати,
То радше б я гойдав із вечора до ранку
Колиску і нову складав би колисанку,
Що мамка, вчувши плач, співала б для дитяти,
Коли воно лежить, не хоче засинати. 
Бо пожиточніша була б така робота,
Аніж сьогоднішня по донечці скорбота,
Ніж поливать слізьми безмовний гріб дитини
І скаржитись дарма на лютість Прозерпіни.
Але на вибір сей мені не дано волі, 
Позбувся я тепер пісень отих і долі,
Як гублять, зріючи, всі вільності дитячі;
Так раптом я дожив, щоб сльози лить гарячі.
Приспать не можу я те горе невсипуще 
І думати тепер не можу про грядуще,
Співать живим не хтів, а нині мертвим мушу,
В сльозах по смерті цій свою губити душу.
Даремно все! Бо то ж од випадку й години
Залежить повсякчас, які думки в людини.
Законе кривдний! О минущих тіней гнівна
Володарко, пітьми жорстока ти царівна! 
Чом донечка моя, і світу не пізнавши,
Покинути мене вже мусила назавше?
І, сонечком ясним не втішившись, небога
Пішла у вічну тьму від рідного порога.
Бодай би світу ввіч не бачила дитина,
Як їй, крім уродин, судилась лиш кончина!
А замість радощів, які дитина мила 
Дала б колись батькам, – у смутку їх лишила.

Копіюючи фрагмент, будь ласка, долучіть цей текст:
Джерело тексту: Кохановський Я. Трен ІІ // Посестри. Часопис. 2023. № 45

Примітки

    Loading...