20.10.2022

Посестри. Часопис №30 / Білі плями

Усе, що відбувалося, здається фантасмагорією. Але це правда. Це реальність. Страшна реальність... Фантасмагорична реальність.

 

...І ось не стало світла. Їхню оселю освітлювали гради. Це так, коли стає вночі ясно, як удень. І ти тільки бачиш, але нічого більше не чуєш, окрім вибухів, і нічого не відчуваєш. Це так, коли здригається не лише будинок і весь світ довкола, а й твій внутрішній світ із кожним новим вибухом втрачає один зі своїх пазлів. 

 

І коли все нарешті закінчується, ти вже не розумієш — чи живеш, чи спиш, чи вмер.

Бачиш утомлені очі дітей і починаєш усвідомлювати цю нову реальність знову і знову.

До них приходили двічі. Третього разу, слава Богу, вони вже не бачили.

 

Уперше гуркіт автоматів та солдатських черевиків об двері змусив просто застигнути на місці. І молитися, щоб залишили у спокої. Але вони почали виламувати двері. І Сашко пішов. Пішов назустріч невідомості. Чи життю, чи смерті від скаженіючої русні за дверима.

 

Непроханих візитерів було п'ятнадцять. П'ятнадцять озброєних молодих ненажерливих шакалів, які вдерлися в чужу країну, в чуже життя, аби зруйнувати все, що бачать довкола себе. Відчуття нереальності. Шакали гралися нашим життям, як у комп'ютерній грі. Віртуальна реальність загарбників не дивувала. Вона не давала можливості прорахувати, що може трапитися за мить. 

 

— Не стріляйте, тут діти! 

 

Голос Сашка розірвав ланцюг нестерпних ударів прикладами по дверях.

 

Любаша почала голосити. Не від страху. А від материнського болю, що за мить може обірватися життя трьох її з Сашком дітей. Юних, ні в чому не винних українців, які щойно почали жити. Й усвідомлення цієї ймовірної втрати надавало сили її ослабленому життям у підвалі голосу. 

 

До колись затишного, виплеканого в любові будинку увірвалися всі п'ятнадцятеро. Серед них вирізнялися своєю нетиповою зовнішністю буряти, татари, якути. Русня ж була зовні схожою на слов'ян, але ненависть до нас спотворювала їхні ...ні, не обличчя, а звірячі ...ні, не звірячі... спотворювала кожен міліметр масок, що були намертво спаяні з їхнім м'ясом. 

 

— Пачєму нє аткривалі?

Любаша навіть не чула, як і що відповідав її коханий Сашко.

У скронях стукотіла ненависть, адреналін додавав сил.

— А ви как думаєтє? 

 

Люба почала свою розмову мовою, зрозумілою цим виродкам. Мовою, якою ніхто ніколи не забороняв нам спілкуватися. Ми мали свободу вибору. Але зараз вибір мови був продиктований лише інстинктом самозбереження. Ні, навіть не самозбереження, а інстинктом збереження своїх дітей і чоловіка.

 

— А ви как думаєтє? — глухий Любашин голос роздирав момент тиші. — У нас дєти. Оні іспугани. І іспугалі іх ви. Ето же ви началі вламиваться в наш дом. С оружиєм. Как ми можем знать, что нас за дверью не ждьот автоматная очєрєдь?

 

— Ми хотім только провєріть докумєнти і налічіє оружия. Ми нікого нє убіваєм. Ето всьо видумкі вашего прєзідєнта. 

Любка дивилась у вічі цього двадцятирічного шакала і бачила, що він боїться. Боїться її наступних слів.

 

— Ето ви. Ето ви прішлі ко мнє в дом. Ви разрушилі мой город. Ви разрушилі нашу жизнь. Ви разрушилі нашу страну. І ето прєзідєнт нашей страни. І ми самі здесь будем разбіраться, хороший наш прєзідєнт ілі нєт. А ви єдьтє к сєбє домой і разбірайтєсь со своім прєзідєнтом. 

 

— Карочє, давай докумєнти!

Один із русні нетерпляче пересмикнув затвор автомату.

 

— Аружіє єсть?

 

Частина зграї вже вийшла у двір і почала грабувати все, що бачили. Попередньо обстрілявши вхід до підвалу, витягли консервацію, яку Любаша разом зі своєю родиною старанно заготовляла на зиму.

 

Тягли навіть вологі подушки та ковдри, якими користувалися в холодному підвалі під час обстрілів та бомбардувань. Їх Любашка із Сашком витягли хоча би протряхнути на повітрі. Їх потягли два руських. 

 

— Куда ти тянєш, дєтям нєчєм укриваться, света нєт, холодно же?

Любаша вже говорила все так, як думала.

— А может, вам вообщє нє нужно будєт укриватса? Да шучу, шучу.

 

Цей недолугий жартівник кинув одну ковдру на землю. І вона залишилася лежати серед купи різного іншого домашнього скарбу, про який дбала родина. Залишилася лежати великою білою плямою — єдиним білим кольором серед сірого пекельного довкілля.

 

— Що ж ви робите? — в голосі Сашка відчувалися сталеві нотки військового офіцера у відставці. — Це ж останній мішок картоплі, нам дітей нічим годувати. 

 

Російською мовою це звучало так, наче Сашко цвіркав ці слова крізь стиснені від люті зуби. Але орки його розуміли. Можливо, щось клацнуло в мізках одного з них — ні, це була не совість, швидше страх — і він полишив того нещасного мішка поруч із раніше покинутою ковдрою. Так вони і лежали поруч — біла пляма ковдри і сіра пляма мішка з картоплею. Два горбики різного кольору, але з однією долею. 

 

Зупинити розграбування власного підвалу озброєною злющою голодною руснею зміг би тільки сам Господь Бог. 

 

А Любаша в цей час молилася, щоб нікому з цих шакалят не спало на думку розважитися з її дочкою. Поки ще був зв'язок та інтернет, вона мала можливість отримувати інформацію про звірства цих нелюдів. Про те, що вони робили з дівчатами і дорослими жінками. Їхні звірячі інстинкти не зупиняли ні вік дітей, ні їхня стать. 

 

Усвідомлення реальної небезпеки для дітей підіймало Любашин материнський інстинкт на найвищий рівень. І додавало неабиякої сміливості. 

 

Любаша знову почала голосити, як проста баба. Щоправда, російською, аби її краще розуміли непрошені візитери.

— Люді, убівают! Что ж ви дєлаєтє? 

 

Русня вже тягла генератора, який був єдиним джерелом і світла, і тепла для родини протягом усього часу перебування у підвалі.

 

 — Пацани, оставьтє гєнєратор. І єслі єсть соляра — хоть пару літров.

Сашко на цих тварин мав який незвичайний вплив. Як дресирувальник на диких тварин, як факір на отруйну кобру. 

Генератора відбили. Нарешті, перевіривши документи, «гості» зазбиралися. 

 

— Повесьтє бєлую тряпку на ворота, чтоби наши відєлі, что здєсь била проверка. 

 

Руський востаннє бряцнув прикладом автомата по воротах, і зграя пішла. 

Пішла виривати з корінням усе, чим жила Україна.

Автоматично витягнувши якесь біле простирадло, накинули його на ворота і зайшли до хати.

 

Минуло пів години тиші. Адреналін у кожного перетворився в розпечену лаву і циркулював судинами зі швидкістю й тиском, котрі не можна виміряти звичайними тонометрами. 

 

Нарешті Любка почала плакати. Тихо, ковтаючи сльози, але плакати. Її жіночі емоції втамовувались так, як і сотні років до цього. Сашко мовчки вийшов за ворота й застиг. Вся вулиця була вбрана такими білими простирадлами. Подекуди вітер їх намагався зірвати, але раз по раз хтось незримий вішав їх назад. Усі стали безтілесними. 

 

За день до них прийшли вдруге. 

Уже двоє. Бурят і руський. Бурят був зі старої компанії, а руський був новий і злющий. 

 

Хтось здав Сашка щодо його військового минулого. Шукали зброю. Зі зброї в хаті лишилася лише кобура від травмата. І дякувати Богові, ця кобура трапилася бурятові. 

 

— Спрячь. Тебя расстреляют. 

 

Одними губами промовив бурят. Невідомо що — чи то відсутність руської ненависті до українців, чи то сумління, що піднялася десь із глибин його бурятської душі, коли Сашко сказав йому: «Що ж ти прийшов своїх убивати? Моя перша жінка — бурятка, у моїх дітей пів Улан-Уде родичів», — змусило його, цинічного загарбника з армії людожерів, попередити щодо майбутнього всіх власників будь-якої зброї.

 

Так, розстрілювали і катували всіх, хто мав зброю. Страх застилав їхні звірячі очі.

 

Розстрілювали і катували всіх, хто не сподобався. Незалежно від статі і віку.

 

Хто сподобався — ґвалтували. Незалежно від віку і статі. Це вже потім, коли орки безславно загинуть або втечуть із Бучі, Ірпеня, Гостомеля, Озер, Бородянки та всіх без винятку сіл і міст нашої багатостраждальної країни — вже потім знайдуть зґвалтованих дівчат, яких кинули одну на одну й підпалили…

 

Ці двоє пішли. Але вже зовсім скоро завітали інші та повели Сашка і його сусіда в невідомому напрямку. Любка голосила, питала, куди ж ви їх ведете без одягу? Вагітна на останньому місяці дружина сусіда вже не могла плакати. Її сухі, випечені сльозами очі дивилися на все, що відбувається, й відмовлялися бачити. 

 

— Я піду за ними.

 

Любаша не могла допустити ані смерті чоловіка та сусіда, ані передчасних пологів сусідки.

Замотавши своє й без того худеньке тіло у біле простирадло, пішла.

Пішла у невідомість, до звіра у лігво. Визволяти своє, рідне.

Це потім Сашко скаже своїм синам: «Дивіться, хлопці, і закарбуйте у своїй пам'яті, якою має бути справжня дружина».

 

Чи то так судилося, чи то Бог відводив кулі — Любаша йшла, несла свою любов і надію, а довкола все гриміло і здригалася земля.

 

Під воротами лігва хтось вищий додавав їй сили говорити. Що говорила, вже й не згадає. Суміш глибинної ненависті, гидливості до цинічних убивць та безмежна любов до свого чоловіка-захисника надавала її словам надлюдського змісту. Щоби кожне слово розпеченим металом стікало в розріджені пропагандою мізки русні.

 

Стояла й чекала. Чекала з такою навіженою вірою, що довкола від її душевного полум'я, здавалося, танув сніг. 

 

Просила не вбивати. У них троє дітей. І як вона одна без нього буде? Просила не вбивати. Тому що кохає його понад усе на світі. Чи ці слова не промовилися вголос, а пульсували в кожній клітинці її тіла?..

 

Сашка не випускали. Любаша розуміла, що вже кілька годин за неї хвилюються діти та сусідка. Шлях назад був непростим рішенням. Але більше нічого не залишалося. І знову Любкина тендітна фігура в білому полотні, наче привид, виднілася на тлі зруйнованих будинків та огорож. Розкурочений асфальт, що ще недавно вірно служив дорогою додому, ранив її ноги, з кожним кроком убивав її доброту і гуманізм.

 

Дім зустрів Любушку німою тишею. Діти сиділи у ще донедавна затишній залі та мовчали. Вони зраділи одними очима, побачивши матір. І за мить емоції змінилися — татка не було поруч. 

 

Потяглися нестерпні години очікування. Очікування невідомо чого, невідомо коли...

 

На ранок заскиглила старенька змучена обстрілами Альфа. Вівчарка. Люба вже не боялася нічого — ані вийти на вулицю вночі, ані залишатися під обстрілами на світанку. Біля подвір'я лежав її коханий Сашко. Змерзлий, без одягу, лише у спідньому, зі зв'язаними ззаду руками та слідами скотчу довкола очей. Але живий.

 

Розповідь чоловіка не жахала — не залишилося емоцій, щоб пережити в своїй уяві те, що відбулося.

 

Допити із зав'язаними очима та руками, поїздки по селу колами, щоб залякати, що везуть до білорусі чи ще кудись далі... Тричі відводили на розстріл, тричі ставили на коліна до дерева і стріляли автоматною чергою поверх голови. Знущалися. Нелюди. Вони ж не знали, що ми міцніші за камінь. Що ми сильніші за скелю. Вони не знали, що ми — українці. Думали, що малороси. Малороси вже давно повтікали за парєбрік, дурні ви руські. 

 

Нічого не вдіявши, кинули Сашка та сусіда на землю в якійсь посадці. Зорієнтуватися, де вони, допомогла Альфа. Це вона гавкала вночі, відчуваючи, що хазяїн недалеко. Це на її голос вони повзли рідною пошматованою варварами землею. Повзли додому...

 

Оговтавшись, зігрівшись, Сашко сказав Любаші та дітям, що в них є лише один шанс залишитися живими — їхати одразу. В чому були — сіли до авто та й рушили. Швидко, поки було тихо. По дорозі до них доєднувалися авто з інших домівок — разом не так страшно. Хоча й дуже небезпечно, але і залишатися не можна ніяк. Отак між небом і землею їхала вже колона автомобілів, яку очолював Сашко. Тільки він міг узяти на себе цей відповідальний хрест — вивезти людей із пекла. 

 

На шляху кожні кілька метрів відкривалися жахаючі картини: розстріляні люди на велосипедах, розстріляні автомобілі з дітьми всередині, розбита техніка, нерозірвані снаряди та міни... Любка згадала, який «подарунок» прилетів до них у садок — балістична ракета, що встряла носом на кілька метрів у землю і стирчала в небо, готова будь-якої миті рознести все живе довкола. 

 

Такі «квіти» проросли по всій дорозі, виднілися на полях, наче вбивчі велетенські соняхи.

 

Зненацька всі зупинилися. Попереду палало поле. Від обстрілів загорівся сухостій. Сусід позаду рушив через вогняне поле. За кілька хвилин у Сашка зненацька задзвонив телефон:

 

— Саня, можна проїхати, давайте!

 

І всі рушили через пекельний вогонь, що здіймався довкола. Але і тут, в цьому колі скаженіючого від кожного пориву вітру вогню було безпечніше, аніж у рідному селі поруч із ордою ненаситних орків… 

 

...Мине ще не один день. Прокладено буде шлях завдовжки в кілька сотень кілометрів. Але ні сотні кілометрів, ні дні та місяці не подолають шлях від минулого, щасливого життя, яке втрачено назавжди. До якого вони знову прокладатимуть тисячі кілометрів, мільйони хвилин.

 

Цю історію порятунку я воліла би кричати. 

Ці історії я воліла би забути. 

Але пам'ять не змусити мовчати. 

Ці історії вже не стерти з пам'яті. Допоки ми живі.

 

І не забудуться пів тисячі кілометрів незнайомими місцями, по Любліну і Варшавському хайвею зі швидкістю понад сто двадцять поночі. І це керувала я, яка їздила в своєму житті п'ять кілометрів до садиби і назад зі швидкістю черепахи. Адреналін працював, усі резервні сили включалися, трійко моїх дітей і мама молилися. А 13 березня 2022 року я вперше заснула — це був перший нічний п'ятигодинний сон від початку війни. Сон у безпеці. Сон у чужому ліжку на чужих теренах. Теренах, які стануть на довгі місяці прихистком для моєї родини. Дружня допомога польських родин — від виделки до ліжка, від рушника до одежини, їжа — буквально все, що необхідно для життя нашої великої родини, все надавалося щиро і з великою емпатією. За чотири дні перебування в Польщі після оформлення всіх документів настав новий етап життя — життя волонтерки. І наразі Варшава має волонтерку з реєстрації та роздачі безкоштовних сім-карт, волонтерку інформаційного відділу для людей, які опинилися в цих абсолютно диких, скрутних умовах війни. 

 

Має волонтерку з вищою медичною освітою, волонтерку, яка втратила дім та бізнес.

 

Волонтерку, яка має трьох дітей та щодня прокидається о п'ятій ранку, щоб потрапити до Варшави, на центральний вокзал, туди, де вирують питання, відповіді,  біль, відчай, страх, тривога, невідомість, дороги, зустрічі, сподівання, віра.

 

Волонтерку, яка має безмежну любов до своєї країни і віру в нашу перемогу.

 

І надважливо — має прекрасних друзів у країні, до якої хотілося би приїхати за інших обставин, просто в гості разом із героїнею цієї історії, моєю двоюрідною сестрою з села Озера Бучанського району Київської області, котре є маленькою нескореною цяткою на мапі України. 

 

Текст увійшов до фіналу Конкурсу документальної прози «Українці в Польщі: історія порятунку», провадженого Інститутом літератури

Копіюючи фрагмент, будь ласка, долучіть цей текст:
Джерело тексту: Жукова О. Білі плями // Посестри. Часопис. 2022. № 30

Примітки

    Loading...