Посестри. Часопис №37 / Про війну, чекання та відчуття рідного дому

Ми не чекали війну. Власне, ми в ній жили останні вісім років. Але ми не чекали, що війна постукає фактично в кожну домівку в Україні, що в якийсь момент ми не матимемо безпечного місця на Батьківщині. І зовсім не думали, принаймні я так точно, що доведеться евакуюватися не тільки з дому, але й із країни.

На момент повномасштабного вторгнення у своїй квартирі наша родина прожила всього пів року. Ми дуже довго йшли до власного помешкання. Упродовж 14 років ми винаймали житло в Києві, платили чужим людям, а самі потроху збирали гроші на квартиру. Нарешті ми змогли її купити, зробили ремонт і відсвяткували там свій перший Новий рік. А 24 лютого на Київ почали падати бомби. Розуміючи, що в столиці небезпечно, наступного дня ми з 14-річним сином залишили дім і поїхали до родичів на Черкащину. Чоловік зостався в Києві. За тиждень він був уже в київській теробороні, за місяць – у Збройних Силах України.

Ми ж із сином через місяць повномасштабної війни вирушили в евакуацію до Польщі – спочатку у Варшаву, а потім у Краків. Кордон ми переїжджали в ніч із 26-го на 27 березня – у період, коли як в Україні, так і в Польщі переводили годинники із зимового на літній час. Проте для мене особисто літній час так і не настав. Ми їхали зі сходу на захід. Якби це був якийсь інший день, ми б мали перевести годинники на годину назад, щоб синхронізуватися із варшавським часом. Але перетинаючи кордон у такий унікальний момент, нам не довелося цього робити. Проте в зимовому часі я залишилася ще й тому, що через війну неначе застигла в лютому. І здається, я ще й досі там – у важкому, нервовому, холодному і непевному лютому.

Ось уже більше як пів року ми з сином живемо не вдома. Чужі стіни стали нам рідними, а свої, рідні стіни, чекають на нас. Сподіваюся, дочекаються. У нашої родини ще є надія. Наш будинок стоїть, ми зможемо туди повернутися. А тисячі українських сімей цього вже не зроблять.

Наша родина зараз розірвана між двома країнами. Дуже хочеться знову бути разом. Маю надію, це станеться в найближчому майбутньому. Але якими ми вийдемо з цієї війни? Як ми подолаємо виклики? Чи не втратимо одне одного та самих себе?

Часом навіть цікаво: а чим це все закінчиться? Те, що з нами відбувається, незбагненно. І оскільки майбутнє невідоме, треба фіксувати сьогодення. Тож я хочу розповісти про те, що найбільше болить. Про те, що зводить із розуму, але й те, що тримає на плаву.

І. «Привіт. Живий»

Щоранку я чекаю на два слова: «Привіт. Живий». Або на три: «Привіт. Усе добре». Вони означають, що мій чоловік живий. Невідомо, наскільки в нього все добре (ну і по-чесному, як може бути добре на війні?), але він пише. І вже цього факту мені достатньо. Він за тисячі кілометрів від мене, він не може дзвонити, бо їх то глушить ворог, то немає світла, то немає зв’язку, а то й оперативна обстановка не дозволяє. Але його вранішні слова допомагають мені триматися. Ми домовилися, що чоловік намагатиметься писати зранку. Я прокидаюся, читаю його повідомлення і далі займаюся своїми справами. Це як укол інсуліну, що допомагає організму функціонувати і не збиватися з ритму.

Часом буває, що зранку немає повідомлень. І тоді день стає чекальнею. Я чекаю вранці, в обід, увечері, уночі… Мої рухи стримані, моє мислення дещо загальмоване. Булькання повідомлень на телефоні примушує мене щоразу хапатися за гаджет. Зазвичай це повідомлення про війну – я не можу відключити новинні телеграм-канали, я маю бути поінформована. Адже це чи не єдине, що я можу робити – співпереживати, надіятися, читати, молитися…

Найгірше, коли повідомлень від чоловіка немає кілька днів. Не уявляю, як чекали жінки, матері, сестри, доньки раніше – коли не було інтернету, гаджетів і месенджерів. Вони могли чекати на звістку від рідної людини днями, місяцями, роками… Нам таки зараз легше. Я заглядаю у вайбер чи телеграм, щоб зрозуміти, коли чоловік був на зв’язку. Буває так, що він не пише, але всесвітня мережа мені повідомляє (точніше, пише вгорі біля його імені): «Останні відвідини – сьогодні о 5:50». І я радію. Це значить, що рано-вранці він дивився телефон. А потім не було зв’язку, тож не зміг написати. Тоді чекати трохи легше.

Часом буває, що він навіть телефонує. Розмови зазвичай короткі, зіжмакані та швидкі. Фактично поговорити й не виходить. Та й про що говорити? Про війну? Про наші побутові проблеми? Про сни? Про мрії? Глобальні речі неважливі, домашні справи незначні. Ми наче поставили наші стосунки на паузу. Часом відчуваю, що й своє життя я поставила на паузу. Лише чекаю ранку й кількох слів:

«Привіт. Усе добре».

ІІ. Як удома

Я вже більш як пів року в Польщі. Ще ніколи в житті я так довго не жила поза домом. Це найдовша подорож у моєму житті. З іншого боку, це наче й не подорож. Та й ми не туристи. Ми біженці. Ми втекли від війни, ми втекли від бомбардувань.

У кожному новому місці ми намагаємося налагодити побут, створити маленьку ілюзію дому. Десь це вдається краще, десь це зробити неможливо.

Із початку війни це вже четверте місце, де ми живемо. Спочатку одні родичі, потім другі родичі. Затим життя в польській родині під Варшавою. А нині спільне помешкання в Кракові разом із колегою та її донькою. Дві мами, дві дитини. Ми жартуємо, що в нас шлюб. Бостонський. Ми виховуємо двох дітей – 14-річного підлітка, часто набурмосеного, колючого та сердитого на всіх і все, та 7-річну першокласницю, вертляве неспокійне дітисько з купою творчих ідей.

Кожне помешкання я називаю домом. Хай тимчасовим, але домом.

Пам’ятаю колишні туристичні поїздки. Це завжди радість, передчуття нових вражень, бажання спробувати екзотичні місцеві страви та продукти. А тут ні, усе інакше. Нас вирвали з дому, ми тікали з насиджених місць, тож тепер намагаємося повернути у своє хитке життя звичні ритуали, улюблені страви та колишню рутину.

Зранку вівсяна каша чи сир із фруктами. Обов’язково зелений чай. В обід кава, овочі та перша страва. Хочеться, щоб усе було як удома. Щастя, коли це можна організувати.

На другий тиждень нашого перебування в Польщі мені дуже захотілося борщу. Коли я його зварила, це був найсмачніший борщ, який я коли-небудь варила у своєму житті. Чи овочі інші, чи томатна паста краща, але вдома в мене ніколи не виходило приготувати такий борщ. А може, він був для мене такий смачний, бо варила я його на чужині? І він смакував мені домом, маминою любов’ю, бабусиною турботою, затишком і спокоєм.

Коли ми полишали Київ на другий день війни, то не думали, що так надовго поїдемо. Міркували, що все скоро закінчиться. Із собою взяли мінімум речей. Виїжджали, а точніше виходили з міста (півтори години пішки вдовж забитого автівками столичного шосе) з двома рюкзаками. Брали тільки необхідне.  Можливо, якби в нас була машина, ми змогли б узяти із собою більше речей. Я розуміла, що у квартирі залишаються пам’ятні та важливі для мене предмети. Але ж не запхнеш у валізу все своє життя, усі свої спогади і знакові дрібнички.

Перед виходом я зазирнула в шафу. Там на вішаку висіла вишивана столітня сорочка моєї прабабусі. Ще була вишиванка чоловіка, моя вишита сукня і кілька вишиванок сина – від геть малесенької, хрещальної, до останньої, з якої він уже виріс. Я дуже хотіла забрати це все з собою. Але не могла. І тоді я подумала, що залишу їх удома як обереги. Що, можливо, вони збережуть мені дім. Щоб мені було куди повернутися.

У кожному новому місці я прагну бодай трохи почувати себе, як удома. Мені це необхідно, мене це заспокоює. Та все ж я мрію не про ЯК. Я страшенно хочу БУТИ вдома.

ІІІ. «З журбою радість обнялась…»

У цій війні ми весь час ходимо по лезу бритви, ми весь час на межі – горе замінюється радістю, гордість межує з ненавистю, відчай конкурує з надією. Кожен день (а часом і ніч) – як калейдоскоп почуттів. Щось розчулює, щось примушує стискатися кулаки від злоби. Крок від любові до проклять дуже короткий. Такі психологічні гойдалки не сприяють емоційному балансу. Вони вимотують, вибивають із колії. Нас і так уже забрано з дому, ми й так уже втратили ґрунт під ногами, тож знайти опору все важче.

Часом буває, що ми радіємо зовсім незвичним речам. От наприклад, людина потрапила в шпиталь. Повідомлення про це навряд чи кого потішить. Але коли мій чоловік опинився у військовій лікарні, я зраділа. Хоча ні, зраділа я не зразу. Спочатку, звичайно, злякалася. Я чудово розуміла, що це колись може трапитися. Не варто очікувати, що під час війни якусь ділянку фронту не будуть обстрілювати.

Коли в позицію мого чоловіка прилетіли міни, постраждало четверо. Їх одразу ж відвезли в шпиталь у Харкові. Виявилось, що в чоловіка контузія, розрив обох барабанних перетинок, посічення та гематоми. Але він відносно здоровий, його травми складні, проте все має загоїтися. Коли я це зрозуміла, то як від серця відлягло. Живий, одужає. Слава Богу. У шпиталі буде два-три тижні. Яке щастя!

От і виходило: людина в лікарні, а я радію. І це справді так. Бо знаю, що мінімум чотирнадцять днів він буде не на передовій. Бо краще бути в шпиталі у Харкові (а місто також, на жаль, бомблять), ніж на «нулі». Хай пробачать мене побратими чоловіка, але я була щаслива, що він не з ними, а на лікуванні. 

Проте навіть така химерна радість колись та й закінчується. От і моя скінчилася. Через три тижні після поранення чоловік повернувся на передову. Людину виписали зі шпиталю – це ж добре. Але мене охопив відчай. Зазвичай з лікарні їдуть додому. Мій чоловік знову вирушав на війну. Логічно оцінюючи ситуацію, я розуміла, що інакше й бути не може. Але моє серце стискалося, моя душа протестувала, мій розум усвідомлював, що далі знову доведеться нервувати, моніторити новини, чекати вранішніх повідомлень і переживати за чоловіка.

Отак і живемо: то радість, то сум і журба. Ми постійно як на гойдалці чи американських гірках – угору-вниз, угору-вниз, а потім і догори-дриґом. Лише б вистачило сил.

IV. Сивина краси

Я фактично не бачила війни. Ми полишили Київ на другий день повномасштабного вторгнення – тоді бомбардували околиці. Потім були в Центральній Україні – у тихому селі з мінімумом військових об’єктів у радіусі кількох десятків кілометрів. Щоночі ми боялися літаків, які могли пролітати над нами, а ще в селі періодично волала повітряна тривога. Останні десять років сирена не працювала. Як почалася війна, її полагодили. І щоночі та щодень вона моторошно лунала, примушуючи нервувати та не знаходити собі місця.

Я почала страшенно нервувати, емоційні гойдалки від новин і очікування можливого бомбардування страшенно вимотували. Тож я вирішила таки евакуюватися. Наприкінці березня ми із сином приїхали в Польщу.

Одного дня я глянула на себе в дзеркало і трошки злякалася. Я себе не впізнала. Звичайно, від початку війни я дивилася в дзеркало. Безперечно, у дзеркалі була саме я, а не хто інший. Але це була інша людина. Я стала мов припорошена попелом. Ні, я різко вся не посивіла. Я посіріла. Зблякла. Я побачила себе неначе іншими очима.

Перший місяць у Польщі був дуже холодним. А може, то мені так відчувалося. А можливо, весна знала, що ми не взяли з собою багато речей, тож треба нам дати час роззирнутися і придбати/знайти/отримати легший одяг та взуття. Ми завмерли, ми зависли, ми опинилися в якомусь замкненому колі. Однакові дні, однакова погода, однакове відчуття сірості та неможливість змінити ситуацію.

У той день я також побачила в себе на скроні жмуток сивого волосся. І це мене страшенно засмутило. «Клята війна, – подумала я. – Вона забирає в нас наше життя. Вона краде в нас нашу красу. Вона не дозволяє нам мріяти, планувати…» І так мені стало шкода, так прикро. «Ну от, – міркувала я собі далі, – це моє перше сиве волосся. Буду носити його як нагадування, поки війна не закінчиться».

Із цією думкою я проходила кілька годин. Я підходила до дзеркала, вдивлялася у свої риси, у свої зморшки, знову аналізувала сивину… А потім подумала: «Якого біса! Ніхто не має права забороняти мені жити, відчувати, мріяти… Не війна головна в моєму житті! Не вона тут верховодить! Я – жива! Ми – живі! Ми – боремося! А поки ми боремося, війна не перемагає». І я зрізала той жмуток волосся. А наступного дня пішла в магазин і купила собі тіні, туш і помаду. Тут, у Польщі, вони стали для мене першими засобами для мейкапу. Бо коли ми виїжджали з бомбленого Києва, про косметику не думалося.

Навіть якщо в мене ще більше сивітиме волосся, я сприйматиму це спокійно. Бо тільки я вирішую, хто домінуватиме в моєму житті: краса чи сивина.

V. Сни, війна та мрії

Можливо, це й дивно, а може й закономірно, але війна в мої сни прийшла не відразу. Від перших нічних вибухів 24 лютого ми перебували в постійному інформаційному потоці – новини, новини, новини… Не вірилося, що насправді почалася війна. Кожен день був як страшний сон.

А от вночі ставало легше. Ну, тобто я просто відключалася, лишень моя голова торкалася подушки. Лягала я дуже пізно, прокидалася рано-вранці. І так майже місяць. Наче в мене робота така була: моніторити новини. І я не мала права пропустити жодної події.

І так виходило, що день був сповнений кошмарів, а от ніч давала бажаний спокій. Бо в сновидіннях не було війни. Я навіть якось розмірковувала вві сні, що, певно, війна мені привиділася. Що її немає. А потім прокинулася. І повернулася в жорстоку реальність. Хотілося знову заснути – і проспати так аж до закінчення війни.

Проте питання: скільки ж треба спати, щоб прокинутися після війни. А закінчення війни – це коли? І от тут уже все складно. Немає видимого фіналу, немає остаточних рішень. Сценаріїв багато, але жоден не дописаний. Тому багато хто з нас – біженців з України – почуває себе безпорадно. Ми не готувалися до таких подій. Наш приїзд до Польщі не був запланований. Наше перебування тут не є обдуманим рішенням. Тому й майбутнє незрозуміле.

Спочатку я страшенно хотіла додому. Мені здавалося, що аби іти далі, аби щось вирішити, я маю обов’язково потрапити у свій дім. Що там усе стане на свої місця і я зможу дійти правильної та раціональної думки. Ну хоч за підлогу потриматися, поглянути в люстро у власній квартирі, обійняти улюблену подушку та сісти на нову, куплену напередодні війни канапу. І там, дома, усе стане зрозумілим. Усе проясниться.

І ось я на тиждень їздила у вересні в Київ. А нічого не вирішилося, нічого не прояснилося, нічого не стало на свої місця. Так само триває війна, Україна так само в небезпеці, ми так само не можемо ні планувати, ні будувати своє майбутнє, ні раціонально мислити. Тож доводиться жити сьогоденням і сподіватися, що ми вистоїмо, що вистоїть наш дім, що втримається наша родина.

У багатьох мовах схожі слова на позначення снів та мрій. Бо насправді вони дуже близькі. Ми мріємо про мир, ми хочемо, щоб закінчилася війна, ми бажаємо спокою як у снах, так і в реальному житті. На жаль, на багато речей ми не можемо вплинути, багато чого залежить не від нас. Але все одно треба мріяти. Вірити в майбутнє. Інакше для чого тоді все це?..

Текст увійшов до фіналу Конкурсу документальної прози «Українці в Польщі: історія порятунку», провадженого Інститутом літератури