Посестри. Часопис №3 / 2022-й: щоденник війни | Фрагменти

12 лютого

На всіх ютуб-каналах і телеефірах одне питання: коли Путін нападе на Україну, коли буде вторгнення, з яких напрямів очікувати удари.

Люди помітно нервують. Мешканці з великих східних міст наринули до Львова, де скуповують житло, і місцеві ріелтори вже зашиваються підбирати для них житло. В Києві ринок нерухомості завмер, операції з купівлі-продажу квартир майже не здійснюються. Серед наших знайомих думки про те, що може трапитися, різноманітні. Одні кажуть, що треба готуватися до найгіршого, інші – що період турбулентності (кібератаки на критичну інфраструктуру, початок бойових дій) може протривати тиждень-другий. Ще інші кажуть, що цей процес насправді затягнеться і не вирішиться в цьому році. Особливо багатьох людей непокоїть, що буде з Києвом, бо різні західні таблоїди лякають планами росіян здійснити бліцкриг в Україні і навіть розміщують схеми головних напрямів ударів російських військ.

---

У сусідньому будинку урочисто відкрили великий рибальський магазин “Флагман” і з цієї нагоди запропонували великі знижки. Туди набилося стільки людей, ніби в метро у час пік. Одні скуповували вудилища і спінінги, інші воблери й силіконові приманки, ще інші прикормки для коропів і карасів, а ще інші – рибальський інвентар, різні гачки, жилки, повідки й одяг. Я зайшов туди, щоб купити великий газовий балон на 5 літрів із пальником, щоб в умовах критичної ситуації мати на чому варити їсти сім’ї. Коли пояснював продавцеві, для чого купую цей балон і що реально існує загроза війни, він на мене дивився як на якогось дивака чи недоумка та іронічно посміхався. Я дивився на цих людей, ніби вони з іншої реальності, і подумки запитував себе: де вони будуть ловити свою рибу через місяць?

---

Піддавшись тривожним настроям, ми почали думати про виживання. На минулому тижні навіть насушили сухариків із чорного, білого хліба й батона. Купили партію ліків. Але сухарики нам так припали до душі, що ми з дітьми вже половину схрумали. У всі можливі ємкості я набрав дуже багато технічної води – це не зашкодить. Можливо, доведеться спустити акваріум, бо якщо не буде електрики, то не працюватиме фільтр повітря, рибки поздихають і отруять акваріумну воду. Для дітей спуск акваріуму стане, напевно, шоком.

14 лютого

Вчора з України приватними чартерними рейсами вилетіли всі олігархи, мільярдери, бізнесмени – вилетіли передусім російські агенти – Колесников, Новинський, Ахметов – і всі вони втекли не у свою Росію, якій вірно служили, а в Європу. Понад 50 бортів скотів, які всі ці тридцять років гальмували розвиток нашої держави, суспільства й культури, як щурі, повтікали першими. Щурі побігли з корабля, що може піти на дно.

27 лютого

24-го лютого Наталя розбудила мене о 5 ранку і сказала, що Росія обстрілює Київ та інші міста ракетами й літаками. Почалася повномасштабна війна і вторгнення. Так було паршиво, що кохана миттєво поміряла мені тиск. У мене вперше в житті був тиск 160 на 100. Ми швидко розбудили дітей, Марчика і Настю, поснідали, зібрали речі і все необхідне, після чого з лівого берега Києва (район біля метро Чернігівська) переїхали на правий – до батьків Наталі у Новосілки, що біля Одеської траси.

Дуже сумно було полишати 180 літровий акваріум із рибками, яких так люблять Настя і Марчик. Я відімкнув акваріум від електрики, поставив автоматичну годівничку, якої вистачить на 6–7 днів. Навіть не хочу думати, що з ними буде, бо в мене від цього пропадає настрій. Колись, у кращому часі, акваріум доведеться перезапускати.

---

У перший день війни в Києві були страшні затори, і ми переїжджали на правий берег міста майже три годин (хоча раніше ця дорога займала пів години). Автівок скрізь тьма. Обличчя людей напружені й зосереджені. Біля банкоматів на вулицях скрізь величезні черги. Багато автівок у заторах забиті одягом — люди намагаються виїхати. Перед нами їхало старе “жигулі” із зовнішнім багажником, на який були прив’язані мішки з картоплею, буряком і ще купа інших клунків.

Ситуація виглядала дуже понуро, новини по радіо постійно повідомляли про страшні обстріли, російські війська пішли в наступ із різних сторін, а також вдарили з Білорусі. Бомбили на сході, на півночі, на півдні, на заході, в центрі країни. Бомбили скрізь. Ворог ракетами обстрілював військові частини та аеродроми.

---

Увечері з тестем пішли у великий супермаркет "Ашан" біля Одеської площі, де люди розгребли весь хліб і батони, залишилися лише солодкі булочки. Люди в торговому центрі були зосереджені, відлюдькуваті, напружені. Хоча продуктів на прилавках було чимало. Розібрали багато круп. До аптек вишикувалися велетенські черги — по 20 і більше чоловік. А до банкоматів і банківських відділень, як і вчора, черги були по 100 й більше чоловік. Країна за неповну добу стала іншою, тривожною, наляканою, метушливою. В повітрі постійно гриміли якісь незрозумілі вибухи й глухі постріли. Коли ми з тестем вийшли з супермаркету, щось кілька разів грімко гепнуло високо в небі над нами. Люди в радіусі триста метрів сахнулися. Хтось поруч сказав, що це працюють наші зенітки.

---

Коли зранку 25-го почалися бої біля Києва в Гостомелі й руйнування житлових будинків, ми вирішили покинути багатоквартирний будинок батьків у Новосілках і на "Шкоді" тестя подалися в південно-західному напрямку від Києва. Четверо дорослих і двоє дітей. Машину вщент забили всім необхідним: кожен узяв лише найважливіше. Скрізь страшні затори, такої кількості автомобілів, на яких виїжджали сім'ї з дітьми, я ще не бачив. Ніде неможливо купити бензин. Заправки або зачинені, або черги до ста і більше машин.

---

Батьки Наталі постійно телефонували різним знайомим по Україні й нарешті знайшли незаселену сільську хату в Хмельницькій області біля райцентру Віньківці, де колись жила стара бабуся, яка померла в жовтні. Через страшні затори туди ми добиралися понад 12 годин. Спершу їхали селами через Васильків до Білої Церкви, бо головна траса на Одесу стояла в суцільному нерухомому заторі, потім зробили великий гак на Бородянку, бо траса на Сквиру, забита транспортом, також стояла, а далі якоюсь кам'яною, ще, певно, царською дорогою з ХІХ століття ми їхали у Вінницьку область. Там їхати стало вже легше, і ми взяли курс на Бар, а далі – на Віньківці і Зіньків.

Ми поселилися в симпатичному селі Адамівка під Зіньковом із красивими кручами та ярами. Люди, що дали нам окрему хату своєї покійної бабусі, дуже милі – колишні аспіранти тещі, які працюють у Хмельницькому. Так ми стали сільськими жителями.

28 лютого

Мій тиск спав до 140 на 90. Цих кілька днів я почувався настільки паршиво, що ледве ходив. Страшне ускладнення дав омікрон, яким я перехворів у середині лютого: такого страшного загострення з легенями й диханням у мене ще не було. Хронічний лорингіт, хронічний трахеє-бронхіт, хронічний рефлюкс, безперервні приступи й кашель. І так щодня. Голос пропав. І найменша спроба говорити вже майже місяць супроводжується кашлем. Лікування, яке мені виписала лікарка ще в Києві, майже не допомогло, лише трохи прибрали хронічний лорингіт. Врятував балончик від астми, який Наталя купила мені в Зінькові і який трохи приглушив приступи й кашель.

---

Десь далеко часто виють сирени – або в Хмельницькому, або в Кам'янці-Подільському. Потім із новин ми дізнаємося про страшні обстріли.

3 березня

Я не взяв теплого одягу, а лише дві легкі куртки, які одягаю, щоб хоч якось зігрітися. На одяг майже не було місця, прихопили лише найнеобхідніше. Взагалі нема жодного смутку за речами, які залишилися в Києві. Бібліотека, рибальські снасті, акваріум, човни, мольберт, фарби, полотна – таке враження, що цих моїх хобі й історій ніби ніколи не було.

Тиск знову 150 на 100. Це якийсь триндець, терпне і німіє голова. А ще, як на зло, й надалі лютує зима.

4 березня

Не знаю, чи це пекло колись закінчиться. У когось збожеволів від постійних обстрілів старенький батько, хтось втратив сина, хтось втратив майно й роботу, хтось втратив здоров'я, бізнес. Усі мої плани також померли, я тепер живу без планів і нічого не можу робити. Ті часи, коли я писав романи, есеї, поезію, картини – це все в далекому минулому. Я живу лише теперішнім днем наодинці зі своїми думками і тривожними новинами. Радують рідні, особливо діти, з якими щодня спілкуюся й граюся. Помітив, діти дуже сильно розряджають напружену атмосферу, бо мають здатність постійно гратися й казитися.

---

Відео з ракетними обстрілами в Чернігові, що виставлені в інтернеті, – це якась картина середньовічного апокаліптичного жахіття. Дев'ятиповерхові будинки повністю палають, а між ними, в тумані, блукають примари людей, які натикаються на мертві тіла дітей, жінок і залишки людських тіл. Людські крики навколо настільки відчайдушні, ніби це остання передсмертна агонія.

Це Чернігів, який ще буквально недавно ми відвідували з синочком, фотографували історичні храми часів Княжої Русі та козацького бароко і чорних білочок, обідали в затишних і креативних кав'ярнях. Чернігів для мене завжди був і є одним із найекзотичніших українських міст, історичний Вал у центрі міста, де було розташоване ще княже середньовічне місто — улюблене місце моїх прогулянок із розкішним видом на Десну й навколишні краєвиди. Ми ще проб’ємося до нашого Чернігова, проженемо орди навколо і відбудуємо зруйноване. Я в це дуже вірю. А зараз — лише теплі спогади і вболівання за захисників. А колишнє життя — це світ, який безповоротно загинув. Майже як за книгою "Вчорашній світ. Спогади європейця" Стефана Цвейґа.

Від однієї думки, що ми — не доведи боже — втратимо Чернігів і багатьох наших приятелів — хочеться від люті кричати.

7 березня

Марчик і Настя сильно відчувають настрої дорослих, чують наші розмови й обговорення новин і також трохи тривожаться. Діти дуже наполегливо борються за мою батьківську увагу, ніби конкурують між собою, і я з радістю віддаю їм увесь свій час. Дуже важливо в непрогнозованих умовах давати їм максимально більше тепла й любові. Вони такі лагідні й гарні, горнуться до мене, щебечуть, і цей зв’язок став ніби ще тіснішим.

---

Тут, у селі Адамівка, настільки унікальні пейзажі, що я дуже шкодую, що не маю свого київського мольберта, фарб і полотен. Пейзажі мають унікальну природну геометричну структуру, яку створює стрімкий неспокійний рельєф. Візуально це дає складну, кількашарову перспективу, що можна буде використати в абстрактному пейзажі.

Кумедний факт: коли я з дітьми ретельно фотографував місцеві пейзажі (для майбутніх моїх абстрактних картин), із хат вийшло кілька літніх селянок і ретельно розпитували, чого це ми тут фотографуємо. Ми з Марчиком жартували, що ми не диверсанти, що нам дуже подобаються місцеві краєвиди.

Місцевий знайомий фермер Іван відвіз мене у воєнкомат – аж за 20 км – у містечко Віньківці. У воєнкоматі дуже багато грізних мужчин територіальної оборони зі зброєю, переважно тридцяти- й сорокарічних. Вони нервово ходять туди-сюди, голосно говорять, вирішують якісь питання по мобільних телефонах. Поставили на військовий облік, записали мій телефон.

Назад верталися іншою дорогою – через села, переважно ґрунтовими дорогами, скрізь купа блокпостів, усюди написи "Путін хуйло". Біля блокпостів стоять металеві вагончики, біля них багато нарубаних дров. У великих металевих бочках розводять багаття і гріються. Всі чоловіки на блокпостах дуже іронічні, позитивні й завзяті. Навколо дуже красиві засніжені краєвиди, аж кортіло фотографувати, але я не взяв камеру. Іван показував поля, які обробляє і сіє, розповідав, наскільки урожай залежить від погоди й клімату, що є роки вдалі й невдалі.

---

Настя замучила всіх місцевих котів: вона їх бере на руки, носить, ставить перед мискою з їжею, гладить і не хоче відпускати. Коти з нею поводяться дуже флегматично, але останнім часом, коли її бачать, делікатно зникають із її поля зору.Вчора вона знайшла місце, де вони сплять. У дверях стодоли внизу є невеликий квадратний отвір, через який залазять коти. Вона здогадалася, що це їхній будиночок і змусила мене ті двері відчинити. Ми зайшли в приміщення з дерев'яними ящиками, сіном, городнім інвентарем. Коли Настя помітила в одному великому ящику котів, її радощам не було меж. Коти на неї флегматично дивилися, напевно, не дуже зраділи її появі. Вона знову почала брати їх по черзі на руки і нести до миски з їдлом.

8 березня

Зима ніяк не відступає. Знову приморозок і сніг. Зранку захотілося подихати свіжим повітрям, трохи блукав над маленькою місцевою річечкою, робив фотографії красивих дерев із гіллям над нею. Дуже багато розкішної природи, яку людина мало зачепила. Потеплішало. Пішов до Зінькова у лікарню перевірити легені, бо це вже несила терпіти. Це виявилася не лікарня, а звичайна сільська амбулаторія, яка була зачинена. Поруч із амбулаторією подивився на давню фортецю (одну з найдавніших на Поділлі). На жаль, із неї мало що залишилося, але з гори, на якій вона стояла і в якій містяться її підвальні мури, дуже розкішні краєвиди на інші пагорби та низинні яри поміж ними. Зустрів місцевий патруль територіальної оборони: три старі діди з двома мисливськими рушницями. Такі кумедні і водночас дуже милі.

Туди й назад пішки пройшов близько 7 кілометрів. Для мого тіла це вже надзусилля. Зустрів стару селянку з паличкою, розговорилася, вона дуже переживала, чи відчинена аптека, нарікала, що ліки сильно подорожчали, і вона не знає, чи вистачить їй грошей. Дав їй 200 гривень. Вона розплакалася й довго дякувала, що мені було аж незручно. Жінка плакала й молила, щоб краще Господь забрав її життя, а не молодих людей, які вмирають під бомбами й ракетами.

Коли я йшов до Адамівки асфальтною дорогою, зупинилося біле "Рено", дід-водій запропонував під'їхати. Розговорилися. Він сказав, що ворожі танки сюди не дійдуть, що найважливіше зараз — засіяти поля.

9 березня

Кілька днів тому подзвонили з Києва: формально тепер я у військовому резерві, а практично — пишу інформаційно-аналітичні тексти для потреб Міністерства оборони.

12 березня

У тещі подруга Валя живе на околиці Чернігова, у власному будинку в приватному секторі, тримає корову й собаку. Прикольно — корова на околиці Чернігова. Місто безперервно поливають ракетами та авіабомбами, розстрілюють із артилерії. Люди на день по вісім разів тікають у бомбосховища. Валя в розпачі, бо не може кинути ні собаку, ні корову. Залишається з тваринами під бомбардуванням, каже, що корова й собака не винні і теж хочуть жити. Теща її всіляко заспокоює, але реально допомогти їй ми не можемо. Чернігів відрізаний: обкладений російськими військами, а траси на Київ і Ніжин заставлені мінами окупантів. Там скрізь ведуться безперервні бої.

Чернігів днів п'ять був без зв'язку, лише нині його відновлено. Також уже давно нема електроенергії, газу й тепла. Через постійні обстріли ремонтні бригади не можуть запустити генератор.

15 березня

Вчора після вечері вийшли з Марчиком на вулицю і дивилися на нічне небо. Згадували, які є сузір'я. Темне небо було безхмарне, і зірки горіли яскраво, мов світляки. Знайшли Велику й Малу Ведмедиці, сузір'я Стрільця. Раптом Марчик помітив зірку, яка швидко летіла, а згодом іще одну на певній відстані від попередньої. Спершу ми подумали, що це літаки, але не було чути жодного звуку, і ми здогадалися, що це були ракети. Ми проводжали їх очима на захід, як вони пролітали біля нерухомих зірок, поки далеко за горизонтом протяжно не завили сирени. Я дістав мобільний телефон і почав гортати наші новинні телеграм-канали: у багатьох містах лунає сигнал протиповітряної тривоги.

17 березня

Шопен від видовищ і звірств розгрому Варшавського повстання 1830 року: “Боже, якщо Ти все це бачиш і все це допускаєш, то як же так? Хіба ти сам москаль”.

20 березня

Вчора під вечір моя донечка Настя, у якої аутизм, уперше згадала про війну. Вона запитала, чи й далі в Києві стріляють дяді. Теща її заспокоїла, що тих поганих дядь наші солдати прогнали. Настя задумалася й запитала про наш будинок: чи ціла її кімнатка, чи не вибило вікна. Ми знову її заспокоїли. Вона іноді малює, і в неї надто сильно “потемніла” гама кольорів — чорне, чорно-сіре і брудно-червоне.

22 березня

Коли ми два тижні тому з Марчиком ішли глухою вуличкою Адамівки в бік лісу, то за нами, виявляється, стежили місцеві бабусі. Вони тихцем кралися за нами, йшли за нашими слідами по снігу й думали, що ми диверсанти, а коли втратили сліди, сильно занепокоїлися. Але потім знову знайшли й продовжили свій детективний розшук. Лише сьогодні бабусі добродушно це розповіли моїй дружині, і всі радісно з того сміялися. Українське село, навіть наполовину покинуте людьми, не спить і пильно стежить за усім, що відбувається довкола. Ворог не пройде!

25 березня

Моя відеографія з початком війни зупинилася. Всі проекти перебувають у глибокій комі (три книжки прози не дописано, дві книжки есеїстики, різні статті, незавершені тексти), особливо мій документальний ютуб-фільм про першого прем’єр-міністра ЗУНР: “Кость Левицький: галицький Дж. Вашинґтон без держави”. Я так його до кінця і не змонтував. Трохи знімав дітей і краєвиди Адамівки, але це будуть домашні відео, які з часом треба буде довго монтувати, щоб зробити цілісний фільм. Зняв багато гарних кадрів місцевої природи, особливо краєвидів, які в перспективі можна буде використовувати, зокрема для поетичних відеороликів.

Раніше у мене дуже сильно чергувалися всі мої хобі. Коли одне з них стає активним, то решта опиняється в тіні. Так сталося і з відеографією, оскільки вже місяць я пишу лише тексти — цей щоденник, поезію і для потреб армії. Так само зупинився і мій живопис, до якого не уявляю коли зможу повернутися. У Києві залишилися полотна, фарби, інші матеріали, за якими я дуже сумую. Місцеві краєвиди ніби щодня нагадують, що готові лягти в основу моїх абстрактних пейзажів.

31 березня

Цікавий тренд: у США і Франції почався “парад недовіри” до своїх воєнних розвідок, зокрема через те, що перед війною в Україні вони переоцінили міцність і ефективність російських збройних сил, натомість недооцінили професіоналізм української армії. Це цікавий процес, оскільки він вказує, наскільки тотально застаріло більшість тих чи інших безпекових і оборонних систем багатьох країн світу, що не здатні впоратися чи дати навіть аналітичні оцінки тим чи іншим новітнім загрозам.

І це стосується як міжнародних структур (ООН, НАТО), так і структур окремих держав (воєнні розвідки, міністерства оборони). Думаю, процес не зупиниться лише на США і Франції. У ворожій Росії така ж сама, ніби дзеркальна, ситуація — повна некомпетентність і бутафорність армії. Таке враження, що світовий безпеково-оборонний сектор так і залишився в часах аналогової глобалізації, в часах парадигми Холодної війни та її підходів.