Посестри. Часопис №96 / Українські читання. Уривок перший
Боґуслав Мєдзінський, один із найближчих соратників Юзефа Пілсудського, у трактаті про політичні плани маршалка повідомляє про свою думку щодо ставлення росії до України: Україна – це їхня больова точка. З двох причин: по-перше, Москві без України загрожує голод, а по-друге, якщо наше порозуміння з українцями піде далі, якщо ми поставимо росіян перед загрозою створення незалежної України, то вони не зможуть ризикувати і змушені будуть піти на придушення
Ця «загроза незалежної України» через сто років є для росії так само актуальною. У трактаті Льва Ґумільова – сина вбитого більшовиками поета Ніколая Ґумільова і великої поетеси Анни Ахматової – за назвою «Від Русі до росії», читаємо, що Важливо розрізняти історію давньої Київської Русі (з IX до XIII століття, включно з історією Новгорода [Великого] до його розпаду в XV столітті) та історію Московської росії (з XIII століття до наших днів). При цьому ключ до розуміння історичної долі країни лежить у трьох століттях: XIII, XIV і XV, коли руська реальність створювалася в результаті взаємодії двох різних процесів етногенезу. Фізична фаза етногенезу Київської Русі була пов’язана з початковим, інкубаційним періодом історії майбутньої росії
І далі: «Москва не продовжувала традицію Києва, як це зробив Новгород. Навпаки, вона скасувала традиції вічевої вольниці і князівських міжусобиць, замінивши їх іншими нормами поведінки, часто запозиченими у монголів»
Це трьохсотлітня подвійна історія, в якій купецьке і по-своєму республіканське утворення Новгорода Великого, єдиного члена Ганзейського союзу в регіоні, протистояло московському самодержавству, завершилася різаниною, яку цар Іван IV Грозний 1570 року влаштував непідкореному його владі князівству. Промовисту картину цього душогубства реконструював Стефан Братковський у своїй неперевершеній монографії «Атлантида. Так не далеко»:
Кинулися опричники з дрючками на натовп. Довго працювали: тріскали черепи, розбризкуючи мізки, аж поки трупи всіх не засипало снігом. А їм, еліті Великого Новгорода, все одно випала легша смерть: упродовж п’яти тижнів з того дня опричнина занурювалася у кров нелюдськи замучених новгородців, аби потім топити закатованих під кригою в ополонках Волхова, що протікає через місто, топити чоловіків, жінок, дітей і немовлят, аби не залишилося в живих нікого, хто міг би розповісти історію Великого Новгорода. Бо йшлося не про розправу над керманичами. Йшлося про смерть усього Великого Новгорода
Історія знищення Новгорода пригадалася мені після прочитання безладної промови Владіміра Путіна, що передувала нападу на Київ 24 лютого 2022 року. Російський деспот чітко заявив про свій намір: знищити Україну і, як наслідок, що не було прямо заявлено, але, тим не менш, є логічним наслідком, – привласнити, зросійщити традиції Київської Русі (щоб ліквідувати відмінність, зауважену істориками між історією України, безпосередньо закоріненою в досвіді Київської Русі, та історією росії, яка почалася з коронації Івана IV Грозного). Звідси систематичне повторення російським правителем формули про те, що українці та росіяни, по суті, – один народ. «Рускій мір» має бути єдиним, а вся традиція повинна повністю підпорядкуватися імперському баченню російської історії. Таке «глибоке» вкорінення історії московської влади дозволяє їй звільнитися від почуття меншовартості, зокрема щодо «старих» західноєвропейських держав. На заваді цьому стоїть «загроза незалежної України», країни, яка має більше законних прав починати свій родовід безпосередньо від Русі Київської.
Смуга землі між Балтійським і Чорним морями є справжнім політичним і культурним палімпсестом, шари якого іноді вкрай складно поєднати в один чіткий наратив. Часто буває, що політики намагаються зміцнити історичні підвалини своїх держав, посилаючись на середньовічні реалії.
Так, словаки посилаються на традиції Великого князівства Моравії, литовці і частково білоруси та українці – на історію Великого Князівства Литовського, офіційною мовою якого була не литовська, а руська (українська), а територія в часи процвітання простягалася від Балтики до Чорного моря, тоді як поляки посилаються на досвід Першої Речі Посполитої з Краковом на заході, але яка сягала аж до Криму.
Так само Москва шукає своє коріння в Київській Русі, хоча насправді може датувати власну державність лише 1480 роком (Московське князівство було засноване у 1213 році, але перебувало під татаро-монгольським ігом). «Історичні» аргументи, на які посилається Путін, щоб обґрунтувати ідентичність російського та українського народів, не варті виїденого яйця. Якщо довго й уважно дивитися на європейську історію, то стає зрозуміло, що росія як важливий гравець з’явилася лише у 1812 році, після перемоги над військом Наполеона і входження до салонів Віденського конгресу в 1815 році. Після розпаду Радянського Союзу і становлення України як незалежної держави росія, по суті, втратила статус наддержави – і в останні два десятиліття намагається відновити його через повернення до імперської політики. Без підкорення України це неможливо, саме тому військові дії супроводжуються викривленою «історичною політикою».
Річ у тім, що боротися є за що. «Відпустити» Україну і прив’язати її до Заходу означає в перспективі кількох десятиліть появу в регіоні надзвичайно серйозного гравця зі значним економічним, демографічним і культурним потенціалом, а можливо, як свідчить перебіг російсько-української війни, і військовим. Це має призвести до марґіналізації росії на міжнародній арені та її відходу в тінь Китаю, який ставиться до неї з усе помітнішою зневагою.
Ілюстрацією цього може слугувати анекдот, який розповів мені Богдан Осадчук – відомий оглядач паризького часопису «Культура», запрошений до Пекіна як лектор у 1980-х роках. Тоді він запитав чільного китайського партійного функціонера про причини збройних сутичок із радянськими військами на річці Уссурі в 1969 році. Відповідь отримав стандартну – зміст офіційного комюніке. Але Богдан допитувався далі. Нарешті, функціонер махнув рукою й сказав: «Знаєте, зрештою, як ми можемо серйозно сприймати країну, яка має лише чотириста років історії?»
