Посестри. Часопис №29 / Сіль досвіду

Уже самою назвою Шимборська обіцяє лірику роздумів і досвіду: її «Сіль» – це сіль мудрості, яку викристалізувала її власна доля та суспільні зрушення. Зрілість не може відбутися без мудрості, а відтак гіркота досвіду викликає гордість та вимагає пошани – я знаю, як я жив, і живучи, я вмів думати – але гіркота не минає: с і л ь, потрібна як приправа, викривляє обличчя в сумну маску, якщо споживати її ложками. Такою виявляється тональність книжечки Шимборської: від неприступної гордості (яка ніколи не перетворюється на радісне задоволення) до пронизливого розпачу (яка, проте, ніколи не стає крикливим плачем). Інакше кажучи, «я та, яка знає, але із цього ніякої не маю для себе користі»[1]. Адже людина прагне лише радості, а знання вбиває радість самим лише наміром, лише першою думкою. Як багато хто до неї, Шимборська розбивається об суперечність між думкою та життям. Хто говорить, думає, той не може насправді жити: згадування та передбачування, наче сіль, витравлюють смак існування. А відтак – «марнота марнот, і ще раз марнота»? Очевидно, разом із тим людина тішиться самою своєю розважливістю: мудрість, думає Шимборська, сама собі оплата, наче цнота для стоїків.

Галуззю, в якій радість (тобто життя) перетворюється на розпач (тобто мудрість), є історія. Ще раз: приватна й суспільна. Поетична доля Шимборської була доволі особливою. Вона дебютувала досить давно, у п’ятдесятих роках (а може, й раніше, якщо брати до уваги нечасті шпальти часопису «Dziennik Polski»?). Її чергові поетичні збірки завжди тепло сприймала читацька авдиторія. У роки панування агітаційної поезії її вірші мали певне ядро, осердя, логіку; викристалізовувалася особливо громадянська позиція, виражена чоловічною і точною мовою, що приводила до того, що на тогочасному тлі її поезію можна було читати без оскоми. Але, очевидно, ці вірші не витримали випробування часом.

Пізніше її муза вимагала більш особистих тем. Знову короткотривалий успіх і байдужість: у 1955 – 58 роках поезія переживала революцію, бунт звільнених форм, які кричали своєю новизною: тоді Шимборська здавалася старосвітською, вона дотримувалася дискурсу та риторики, звільненої від прикладів та приправленої іронією. Словом, якщо Шимборська багаторазово зуміла викликати інтерес, то забули про неї швидко: її цикли здавалися досконалими сьогодні, але вже завтра – затертими. Із «Сіллю» так не повинно статися. Ця тонка книжечка має свою вагу, вона виходить поза тенденції моди. Вона не піклується про зв’язок із сьогоденням, і саме тому надовго залишиться актуальною. Вже кілька років бачимо відродження письменників, творчість яких впевнено розвивалася від часу дебюту, одурманена похвальбою та «наказами». Це відновлення особливо впадає в очі на прикладі Шимборської.

Вона не займається все ж зведенням рахунків зі своїм, як кажуть, «мистецько-ідейним» минулим. Вона намагається скоріш узагальнити пережите. Спершу, отже, як жінка, береться за любовні поразки. Любов у цьому випадку являється в традиційній формі (але, врешті, любов не має в поезії інших форм, крім традиційних): прямує до бажання порозумітися. Тут саме помітно найкраще, як слово, думка брешуть життю: думки коханців суперечливі, слова губляться, і триває розмова глухих:

– Маєш рацію,

мабуть, це був сон. – Чому брешеш,

чому кличеш мене її іменем,

ще кохаєш її? – О так, я хотів би,

щоб ти залишилася зі мною – Я не шкодую,

я повинна була здогадатися про це.

– Надалі думаєш про нього? – Але ж я не плачу

– І це вже кінець? – Нікого як тебе.

– Принаймні ти щира. – Не хвилюйся,

я поїду з міста. […]

(„На Вавилонській вежі», С)

Уся банальність любовних розмов і суперечок тут раптом відновлюється, набуває істотного значення. Але й навпаки, почуття грається словами, надає значення висловлюванням навіть пустопорожнім, як у вірші «За вином». Як порозумітися, якщо образ власного любовного «я» – навіяний кимось іншим?

Подивився, додав мені краси,

а я прийняла її як свою.

Щаслива, я ковтнула зірку.

[…]

Коли він не дивиться на мене,

я шукаю свого віддзеркалення

на стіні. І бачу лише

цвях, з якого зняли картину.

(«За вином», С)

А врешті, коли любов – щаслива, то що залишається? У подібності віднаходиться порозуміння, але ця ідентичність нагадує порожнечу. Тоді немає таємниць і починається вмирання.

Обіймами пригорталися та відштовхувалися

так довго

що в плечах залишилося повітря

прозоре після відльоту блискавок.

 

Одного дня відповідь виникла перед запитанням.

Котроїсь ночі відгадали вираз своїх очей

після певної мовчанки, у темряві.

Сповзла стать, тліли таємниці,

у подібності зустрічаються відмінності,

як у білому – він інші кольори

(«Золоте весілля», С)

Уже ці три цитати розкривають діалектику любові, яка в Шимборської сама собі суперечить і, врешті, сама себе вбиває. Але від існування «таємниці», тобто часточки іншого, що така зникома, залежить також сама краса світу. Лише «таємниця» доводить, що жити варто, що кольори – яскраві, а звуки насправді звучать. Звідси спосіб образотворення Шимборської: дрібними, виразними штрихами, які добре збереглися в пам’яті, адже були принесені миттю інтенсивного буття, яку знищили плин часу та знання про людину. Адже ми завжди повертаємося до фундаментального протиставлення: знати – це не відчувати, не думати. І ніколи цих суперечностей не можна подолати.

Так само, очевидно, в історії. Вона присутня у віршах Шимборської, присутня набридливо, але в розумінні окремих подій. Події поетці байдужі; її цікавить історія як узагальнення, як – дозвольте сказати – категорія людського буття. Адже саме історія передовсім є пам’яттю, знанням. І, будучи знанням, вражає. Музей – це морг.

Є тарілки, але немає апетиту.

Є обручки, але немає взаємності

вже мабуть триста років.

 

Є віяло – де рум’янець?

Є мечі – де гнів?

[…]

Корона пережила голову.

Долоня програла рукавиці.

Правий черевик переміг ногу.

(«Музей», С)

Як одразу помітно, знання виражається у зверхності, знущанні. Було життя, зосталися предмети, але навіть не вони перемагають, а радше наше знання, якому вони служать. Але що нам із такого знання?! Мають вагу хіба що рум’янці, гнів, апетит. «Мить у Трої», «Урок», «Тінь» повторюють подібні повчання. Малі дівчатка, викрадені троянцями, переживають пік свого життя – здіснюються їхні мрії з фільмів, шкільні любові – але залишається пам’ять, знання, що здатне лише сміятися з наївних, дурненьких дівчачих досягнень. Також в «Уроці»: Александр розрубує вузол, солдатня кпить із філософів. Але вони залишаються на площі, коли у бій рушає військо, що складається із кого? чого? із вузликів, оскільки солдати існують для того, щоби бути вбитими. Вірш написаний у формі відмінювання – мертве знання, сумна, непотрібна мудрість! Ще виразніше у «Вірші на пошану». На пошану – чию? Невідомого, який придумав нуль. Найбільше математичне відкриття – відкриття нуля. «Тиша виросла над ним». Адже він жив. Перемогла ж думка, тобто нуль. «Нуль пишеться сам». Пояснення зайве. Інколи, зрештою, Шимборська надто надокучливо подає нам зміст своїх віршів. Особливо прозові твори накидають читачеві свої висновки однаково очевидним і зайвим підкресленням.

Шимборська в розпачі, оскільки думки (інтелекту, пам’яті) не досить: вона лише вирівнює, і то невміло, занепад життя, який проявляється в мінливості. З багатьох подорожей залишаються лише вутлі краєвиди:

Не збережу ані стеблини

в її повній осяжності.

(«Подорожня елегія», С)

Шимборська старанно закриває всі стежки для надії (чи ілюзії). Гідність будує на роздумах, на принципах вірша. Але не тому, щоби був aere perennius[2]. Навпаки. Мистецтво повинно не піддаватися життю, не наздоганяти молодість, як Сальвадор Далі з вірша «Форма». Повинно знати, що воно – хоч і недостатньо – але  виявляється єдиним виходом: завдяки тому, що без ілюзій бачить свою долю. Воно стає таким чином моральною вивправою, яка готує до смерті.