Посестри. Часопис №29 / «Моя перша в житті прочитана книжка була польською». Розмова з Остапом Сливинським
Ю. З.: Радію, що ми маємо нагоду поговорити, а особливо через те, що спробуємо поговорити в ці жахливі часи саме про літературу. Як ведеться українському перекладачеві й літераторові сьогодні?
О. С.: Як нам усім. Поки не кличуть на «гарячий» фронт, воюю на своєму. До речі, та загальна рішучість і мобілізованість, яка зараз у нас є, змушує мене робити відважні речі і у своїй роботі. Приймати якісь такі виклики, перед якими точно раніше відступив би. Ми всі з цього вийдемо сильнішими.
Ю. З.: Що зараз у тебе на робочому столі, над чим працюєш?
О. С.: Щойно закінчив «Словник війни» - документальну книжку про російське вторгнення, засновану на монологах учасників і свідків. Вона, хоч документальна, все одно вийшла дуже літературною. Має невдовзі вийти відразу в трьох країнах і трьома мовами – українською, польською і німецькою. З перекладів – роман «Емпусіон» Ольги Токарчук, на сьогодні найновіший. А от вірші після 24 лютого майже не пишуться. Дивлюся з доброю заздрістю на тих авторів, у кого це не так.
Ю. З.: Твій перекладацький доробок репрезентує головно польську літературу. Який твій шлях до польської літератури?
О. С.: Моя перша в житті прочитана книжка була польською, але не тому, що хтось в родині мав польське походження чи щось таке. Ніхто навіть не говорив польською. Просто тато (не батьки, а саме тато) вирішив, що я маю навчитися читати польською, щоб мати доступ до добрих книжок. То були ще 80-ті, і те, що було найвартіснішим зі світової літератури, можна було в той час прочитати в польських перекладах. Не в російських і, тим паче, не в українських. І так у шість років я отримав у подарунок польський буквар, Elementarz. Кирилицею я на той час читав ще не дуже. Тому, в принципі, не дивно, що на першому курсі слов’янської філології, коли прийшов час вибирати спеціалізацію, я не вибрав польської, бо вважав, що я вже й так її знаю. І вибрав болгарську, про що ніколи не пошкодував, бо знаю ще одну мову, точніше, навіть цілих дві, бо заодно вивчив собі ще македонську, яка з болгарською дуже споріднена. Але польська мене все одно не обминула. Десь у 2004-му отримав від видавництва «Критика» перше замовлення на переклад із польської, і в той самий час в університеті утворилася кафедра полоністики, де дуже потрібні були викладачі. Так і понеслося.
Ю. З.: Як ти вважаєш, чим є для українського читача польська література, який вона має та може мати вплив?
О. С.: Я не знаю, мені тяжко говорити про якогось абстрактного чи навіть узагальненого «читача». Можу спробувати сформулювати, чому, на мою думку, польська література є для нас, українців, дещо особливою. Насамперед тому, що вона дуже тісно сплетена з нашою історично, так було і в 17-му столітті, в часи старої Києво-Могилянської академії, і в 19-му, коли в польському романтизмі виникла «українська школа», а українські поети адаптували польські балади, закладаючи основи українського романтизму. Вона була особливою в часи радянського тоталітаризму, коли польський редактор Єжи Ґедройць вирішив видати антологію українського «розстріляного відродження», і таким чином великою мірою спричинив хвилю українського літературного шістдесятництва. І так далі. І сьогодні вона однією з перших реагує на все, що відбувається в Україні: досить згадати, наприклад, репортажі Павела Смоленського, Катажини Квятковської-Москалевич, Пьотра Поґожельського. Важливо, що вона стає призмою, через яку на нас потім дивляться інші: бо це все-таки погляд збоку, він об’єктивніший і в дечому точніший, ніж наш погляд на себе самих. Але й нам польська література може розказати багато нового про нас самих – із тієї самої причини. Наприклад, я починав читати книжку Квятковської-Москалевич про українські революції з певним скепсисом: я був на Майдані і в 2004-му, і в 2013-му, що нового вона мені зможе сказати? Але багато разів у мене виникав «вау-ефект»: от, виявляється, який воно все мало вигляд, якщо подивитися на це збоку. І такий самий ефект у мене був, коли я перекладав роман «Книги Якова» Ольги Токарчук, хоча це вже не про сучасність, а про нашу історію – таку, якою ми її переважно не знаємо.
Ю. З.: Постать Ольги Токарчук яскрава, її твори здавна відомі в Україні. Розкажи трохи про свою роботу над перекладами її текстів.
О. С.: Колись усе почалося з роману «Бігуни», хоча то була непроста історія: у мене цей переклад замовило видавництво, яке в процесі збанкрутувало. Текст знайшов свого видавця, але все вийшло не так, як хотілося. Нарешті, торік «Бігуни» були достойно перевидані у «Темпорі», що взагалі має ціль видати українською все, що написала (і, очевидно, що ще напише) Токарчук. Для «Темпори» я вже зробив «Книги Якова» і роман «Е.Е.», зараз у процесі – «Емпусіон» і ще один роман – «Анна Ін у гробницях світу», дивовижний кіберпанковий текст, заснований на давньошумерському міфі про сходження у потойбіччя. Нічого подібного мені дотепер не доводилося ні перекладати, ні навіть читати. Це – мій план на наступний рік-півтора. Взагалі, я ріс і змінювався як перекладач разом із текстами Токарчук. Напевно, найважливішим, віховим досвідом для мене були «Книги Якова»: то був виклик, який на початку мені здавався нездоланним: нащо я за це взявся? Обсяг тексту, помножений на його складність, у мене викликав паніку. Але тепер я розумію, яка це для мене була школа.
Ю. З.: Який ключ до успіху Ольги Токарчук? Що, на твою думку, переконало Шведську академію присудити авторці Нобелівську премію?
О. С.: Не знаю, як там із Академією, я з ними за столом не сидів, але точно можу сказати, що рідко можна зустріти таку одностайно схвальну реакцію і професійних, і «звичайних» читачів, яку викликає майже кожна книжка Токарчук. Бо часто буває так: те, що подобається публіці, не подобається критикам, і навпаки. Мені здається, у випадку Ольги Токарчук поєдналося кілька дуже важливих чинників: по-перше, це чудовий літературний смак, який не дозволяє їй писати не просто погані, а навіть такі собі середні, «прісні» тексти; по-друге, розуміння важливості тем, відчуття суспільного нерву, а, по-третє – і це, можливо, найважливіше, – теплота й емпатія, які струменять із кожної її сторінки, кожного абзацу. Коли читаєш Токарчук, відчуваєш цей тон особистої розмови. Вона відкривається і запрошує читача до себе в дім, пригощає і, здається, ніби більше слухає, ніж розповідає. Ось це – унікально. І саме це, можливо, і є ключем успіху, про який ти питаєш. Але повторити це неможливо, якщо ти – не Ольга Токарчук.
Ю. З.: Як би ти окреслив громадянську позицію Ольги Токарчук – і який ця позиція має вплив на її письмо?
О. С.: Я би сказав так, Ольга Токарчук – це людина свобод. Вона сформувалася в середовищі альтернативних, пацифістських, екологічних рухів 80-х і досі залишається надзвичайно вільною. Для неї найважливішою є можливість вибору і вільного вираження обраної ідентичності. Ось так можна було би сформулювати основи. Вона ненавидить монологічність, дидактичний тон, будь-які «істини в останній інстанції». Маю надію, що й сама вона ніколи не стане заручницею своєї свободи, тобто не впаде у моралізаторство і плакатність, відстоюючи важливі для неї цінності: права жінок, тварин, дискримінованих етнічних спільнот тощо. Хоча, чесно зізнаюся, зараз, коли перекладаю її найновіший роман, іноді маю таку тривогу. Сподіваюся, вона безпідставна.
Ю. З.: Звичне й незвичне питання: як і кого ти бачиш українським нобеліатом, які шанси в української літератури?
О. С.: Я не буду зараз говорити про особистості, бо це марна справа і шанси щось тут вгадати мізерні. Але скажу, що в літератури шанси зараз великі, як ніколи. Українська культура зараз відкриває для світу свій контекст, вона більше не якесь сферичне тіло у вакуумі, як раніше. Це політично важливо. Повномасштабна війна змусила багатьох людей у світі шукати відповіді на питання, чому так, звідки це протистояння, ця дика російська агресія. Звичайно, ціна, яку ми за це платимо, неспівмірна з результатами, але так уже є. З другого боку, премію отримували автори з віддалених і маловідомих людям Заходу літератур: наприклад, нігерієць Воле Шоїнка чи єгиптянин Наґіб Махфуз. Тобто мусить бути персона, особистість. Можливо, такою персоною може стати Жадан, якого цього року вже номінували (до речі, зробила це Польська академія наук) і, без сумніву, будуть номінувати ще. Але сумніваюся, що це станеться скоро. Нобелівка – досить геронтократична премія, будьмо чесні. З 50-х років її не дають нікому, молодшому за 50. Ольга Токарчук отримала її у віці 56-ти, і це вже вважається дуже рано.
Ю. З.: У ці прикрі часи попит на українську літературу суттєво зріс. Чим може вразити українська література світ, що й кого залишити в пам’яті читача назавжди?
О. С.: В ці прикрі часи люди шукають в українській літературі відповідей на остаточні питання, на питання про життя і смерть. Коли спілкуєшся з закордонною аудиторією, вони не просто питають про це, вони питають ЛИШЕ про це. Це буває тяжко, але нема ради. Ми маємо прийняти цей виклик. Така, очевидно, наша місія: вистояти і розповісти про це. Страждання і смерть відкриють із часом дорогу для того іншого, що є в нашій культурі: вітальності, сміху. Я в це вірю.
Ю. З.: Дякую за розмову, бажаю успіхів і сподіваюся на зустріч небавком!
О. С.: Дякую і тобі. Маю надію, продовжимо розмову в трохи кращі часи.
