Посестри. Часопис №28 / «гойдалка дихання скидає з себе щоранку...»

гойдалка дихання скидає з себе щоранку

шерехи небезпеки розміром із долоню

тіло тримають як язик за зубами

 

ця розкіш спати у власному тілі

поки тіло війни заповнює простір мислення –

пустеля яку вибиваєш мов вітер із пальців

а все одно падаєш в неї і падаєш

 

жовтий колір обличчя як пам’ять

сиплеться із кишень

на перелякані дзеркальні поверхні

які не впізнають власні відбитки

 

довга могильна яма на підборідді –

лише тінь від гібридної ідентичності

що на плечах лежить мов бетонні сади

 

кожен вдих – лезо зім’ятої квітки

яка нищить час як чернетку любові

на якій для тебе не залишиться місця

 

цей невидимий внутрішній рух – шипшина поразки