Посестри. Часопис №26 / «Найголовніше, що він сказав: ми європейці» Ярослав Івашкевич та Україна

Сьогодні ім’я видатного польського письменника, поета, громадського діяча Ярослава Івашкевича мало що говорить пересічному українському читачеві. Дарма що цього автора чотири рази номінували на Нобелівську премію з літератури, а сам він не лише народився на теренах сучасної України, а йдо кінця життя залишався вірним другом для багатьох тогочасних українських письменників. 

“Це правда, що я люблю Україну, її мову, мистецтво. Правда, що до кінця своїх днів я буду вдячний українській природі, яка сформувала мене і навчила бачити світ”, — підкреслював письменник у листі до одного з українських перекладачів його творів.

Ярослав Леон Івашкевич народився 20 лютого 1894 року в селі Кальник неподалік Гайсина на Вінниччині. Перша письмова згадка про село походить з XIV століття, а за часів Хмельницького воно вже розрослося до розмірів міста, тож у XVII столітті в складі Гетьманської України двічі поставав Кальницький полк, який очолювали, серед інших, полковники Остап Гоголь (пращур легендарного письменника) та Іван Богун, а також знаменитий отаман Війська Запорозького Іван Сірко.

Не дивно, що протягом століть на цих землях зберігалася пам’ять про славне військове минуле та економічну потугу колись великого міста. Коли в середині XIX століття письменник та публіцист Генрик Жевуський пише історичний роман “Краківський замок” (Zamek krakowski) про епоху короля Стефана Баторія, він розпочинає свою оповідь словами, які надовго закарбувалися в пам’яті Ярослава Івашкевича:

“Серед родючих ланів України, на півдорозі поміж Іллінцями й Дашевим, серед зелені вишневих садів і тихого шелесту старовинних верб розташоване просторе село Кальник. Сьогодні це лише трохи багатше й багатолюдніше за інші село. Проте багато років тому Кальник був укріпленим містом, центром Кальницького повіту, густонаселеним торговим містом, де проживали представники кількох різних національностей та віровизнань.

Історичний вимір завжди перебуватиме в полі зору Ярослава Івашкевича, власне, саме зі згадки про цей вимір розпочинається “Книжка моїх спогадів”, яка вперше побачила світ у 1957 році:

“Оскільки Україна з її віддаленими закутками в ХІХ столітті булапов’язаназначно відчутнішез попередніми століттями, мені інколи здається, що перші роки мого життя припадають майже на […] останні роки Речі Посполитої. І хоча ніхто довкола мене, звісно, не ходив у кунтушах, деякі постаті з мого дитинства достатньо було вдягнути у це вбрання, аби вони слугували живим спогадом про давно минулі епохи.

Ще на початку ХХ століття до Кальника заходили мандрівні лірники — народні співці та музиканти, які виконували історичні думи про давню козацьку славу, а також побожні та жартівливі пісні. Івашкевич згадує про одного такого лірника на ім'я Семен у передачі Польського радіо, записаній наприкінці 1950-х років та присвяченій великій подорожі письменника рідною Україною, яка відбулася 1958 року. Лірник Семен із його дитинства співав, зокрема, пісню про сирітку Марусю, яка перегукувалася для майбутнього письменника з поезією Шевченка.

За 30 кілометрів від Кальника розташоване місто Іллінці. Родина Івашкевичів відвідувала місцевий Воздвиженський костел XVIII століття, збудований на кошти магната і громадського діяча Єроніма Януша Санґушка. За радянських часів костел перебудували спочатку на кінотеатр, згодом — на склад, а сьогодні це простий житловий будинок.

Після відправи з костелу Івашкевичі заїжджали до тітки майбутнього письменника Вітковської, яка жила в старовинному будинку XVII століття і страшенно любила домашніх тварин. У спогадах для Польського радіо Ярослав Івашкевич називає цей будинок “зачарованим королівством собак та кішок”. Натомість товариство, яке збиралося у тітки Вітковської, нагадувало йому сцени зі “Старосвітських поміщиків” Гоголя. Там були жінки в літах, які все ще сподівалися знайти своє кохання, там були невтомні шукачі пригод та оповідачі, вони багато танцювали, розважалися, граючи на фортепіано якісь старовинні вальси. Це була “ціла казкова країна” в уяві юного Івашкевича: “Я пам'ятаю баночки для гасових ламп, кругом яких обвивалися букети квітів із кавунового насіння, з насіння дині, таких кумедних квітів із жолудів, із вільхових шишок — усе виглядало надзвичайно захопливим для дитини, якою я тоді був”.

Але роки йшли, і казка поступово мала поступитися місцем уходженню в доросле життя. Шлях до освіти Ярослав Івашкевич розпочав у Варшаві, куди після смерті батька переїхав на деякий час разом із матір’ю, але вже у 1904 році повернувся на Наддніпрянську Україну. Спочатку навчався у ліцеї в Єлисаветграді (нині — Кропивницький), де мешкали родичі Івашкевичів із сім’ї Шимановських, а в 1909 році переїхав до Києва, де продовжив навчання у Четвертій чоловічій гімназії, почесним опікуном якої на той час був відомий київський підприємець, знавець готельної справи та благодійник Григорій Гладинюк.

Київ початку ХХ століття відіграв значну роль на мапі польського суспільного та інтелектуального життя свого часу. Коріння цієї культурної традиції сягають часів Великого князівства Литовського та Речі Посполитої. Польська маніфестація 27 квітня 1863 року в Києві, рушійну силу якої становили переважно місцеві студенти й гімназисти, стала однією з ключових подій загальнонаціонального Січневого повстання 1863-1864 років, яке сколихнуло західні окраїни Російської імперії. Брали участь у цьому повстанні також батько Ярослава Івашкевича Болеслав і дядько Зигмунт.

Станом на 1900 рік у місті проживало близько 35 тисячі поляків (близько 15% всього населення). Ще в другій половині ХІХ століття письменник, громадський діяч та енциклопедист родом із Варшави Юзеф Крашевський, описуючи свою подорож до Києва, зазначав:

“На вулицях […] раз по раз лунає польська мова; по всіх складах, магазинах, готелях, ресторанах […]; польські книгарні тут величезні; непогано почувається театр, хоч я приїхав сюди посеред літа; [у місті працює] багато польських компаній […]; завдяки праці та розсудливості, завдяки багатству та солідарності ми являємо собою поважну громаду, з якою має рахуватися будь-яка суспільна група, коли йдеться про прогрес, культуру, покращення моральних, матеріальних, соціальних і політичних умов життя”.

Ліцейське товариство заохочувало молодого Івашкевича до перших вправ у музиці та поезії. Зокрема, у Києві він познайомився з майбутнім композитором і музикознавцем Міколаєм Нєдзвєдським, який на все життя залишиться вірним приятелем Івашкевича. Разом вони влаштували в ліцеї неформальну поетично-філософську групу, разом у 1911 році написали сонату фа-мінор, працювали над незавершеною оперою. “Мій університет” — так згодом називатиме Нєдзвєдського його друг і колега.

Дещо скептичніше до музичних занять Івашкевича ставився його двоюрідний брат, композитор, педагог і публіцист Кароль Шимановський, до родинного маєтку якого в Тимошівці на Черкащині той часто навідувався. Коли Івашкевич попросив Шимановського оцінити його композиторські спроби, той рішуче відмовив його від занять композицією.

Можливо, саме завдяки порадам досвідченішого композитора польська культура ХХ століття збагатилася літературними творами Івашкевича, який в іншому випадку, ймовірно, став би пересічним композитором, що лише зрідка приділяє увагу літературі.

Тверезі зауваги Шимановського стосовно музичних починань його двоюрідного брата, однак, не завадять ані щирій дружбі поміж далекими родичами, ані їхній творчій співпраці: незадовго до початку Першої світової війни вони вирушать у подорож Сицилією та Північною Африкою, а після завершення війни разом працюватимуть над лібрето опери “Король Рожер”, присвяченої загадковому володарю середньовічної Сицилії Рожерові II (1095-1154). Початковий задум опери виник 1918 року в Єлисаветграді, який тоді поперемінно перебував у складі Української Народної Республіки та гетьманської держави Павла Скоропадського, водночас бувши загроженим з боку російських більшовиків.

Однак усе це буде трохи згодом. Поки що надворі відносно мирний 1912 рік, коли Ярослав Івашкевич випускається з гімназії та в ступає на юридичний факультет Імператорського Університету святого Володимира (сьогодні — Київський національний університет імені Тараса Шевченка). Паралельно він навчатиметься також у нещодавно організованій на базі музичного училища Київській консерваторії, а щоб заробити трохи грошей на студентське життя, працюватиме репетитором та їздитиме по маєтках заможних польських, українських та російських землевласників, розкиданих на теренах Польщі й Наддніпрянської України. Враження від цих поїздок лежать в основі сюжетів багатьох пізніших літературних творів Івашкевича, зокрема оповідання 1936 року “Млин над Утратою” або знаменитого роману-трилогії “Слава і хвала” (1956-1962).

Звістка про початок Першої світової війни застала молодого композитора й письменника в селищі Ставище на Київщині. Ставище разом із усіма околицями Білої Церкви належало тоді до володінь давньої шляхетської родини Браніцьких гербу Корчак. Це був патріархальний край із надзвичайно “поетичною атмосферою”, в якому посеред розкішних ставів, парків та лісів до самого початку минулого століття збереглися майже непорушними звичаї часів Речі Посполитої. Івашкевич зупинився в домі управителя (“комісара”) пана Ганіцького, який опікувався адміністративними справами маєтку.

Власне, слово “війна”, яке згодом так багато змінить у житті цілого континенту, пролунало в оточенні автора “Книжки моїх спогадів” під час гри в теніс.

“Війна! – дивне й незрозуміле слово сколихнуло тоді все наше єство. Я пам’ятаю своє неймовірне зачудування, жах, подив з приводу того, що це явище все ще існує. Але тоді не було й мови про боротьбу, ми всі були наче страуси, що ховали голову в пісок та просто не думали, не усвідомлювали, що кожна людина живе в історії”.

Попри тривожні настрої перших днів воєнного стану, а також незручності, спричинені мобілізацією для потреб війська людей і тяглової сили, патріархальний ритм життя Ставища на початках не зазнав суттєвих змін. Ярослав Івашкевич був звільнений від призову до царської армії. Він знову приїде до Ставища улітку наступного, 1915 року і знову застане стан справ у селищі майже незмінним. Лише додалося нових мешканців, біженців із окупованих Німецькою імперією польських земель.

У цей час хвилі польських біженців наповнювали також Київ. Літературне й театральне життя польської громади суттєво пожвавилося. Молодий Івашкевич вдало скористався новими можливостями і в 1915 році дебютував сонетом “Ліліт” у єдиному номері київського часопису “Перо” (Pióro). Згодом у 1916-1918 роках він був актором та літературним керівником експериментального театру “Студія” Станіслави Висоцької в Києві.

Восени 1915 року німецький фронт суттєво просунувся в східному напрямку. Київський університет разом із багатьма іншими установами був евакуйований углиб Російської імперії, до Саратова. Обтяжений сімейними обов’язками, приватними уроками, а також літературною та музичною роботою, Івашкевич прийняв рішення залишитися в Києві. Лише одного разу, в січні 1916 року, він поїхав у евакуацію до Саратова для складання кількох університетських іспитів (попри те, що його інтерес до юриспруденції поступово згасав). Через багато років письменник називав цю подорож однією з найцікавіших у житті, оскільки в дорозі він вперше стикнувся з реаліями “глибинної” Росії, усвідомив велику різницю між двома країнами...

Після повернення до Києва Ярослав Івашкевич заглибився в заняття літературою. Спогади про подорожі Україною та Росією, змішавшись з пам’яттю про інші подорожні досвіди, з магічними сюжетами “Тисячі й однієї ночі”, надихнули Івашкевича до роботи над першим великим прозовим твором, повістю “Втеча до Багдада” (перше видання з’явиться у 1923 році).

Атмосфера зустрічі багатьох народів і культур, оповита в шати орієнтальних мотивів, про які тоді маритиме значна частина польських письменників-модерністів, багато в чому нагадувала Україну в роки Першої світової війни, край, у якому через трагічний збіг обставин перетнулися шляхи мільйонів солдатів різних армій, жертв страшної бійні народів, вимушених переселенців зі зруйнованих міст і сіл. Водночас екзотичні декорації “східної легенди” виявилися для автора зручним тлом, крізь яке проступають його власні роздуми про складне суспільство сучасності, про потяг рідної Польщі до незалежності та кращого майбутнього.

“Втеча до Багдада” була високо оцінена Каролем Шимановським, який згодом вирішив познайомити Івашкевича зі Станіславом Іґнацієм Віткевичем (Віткацієм), майбутнім класиком польської літератури та мистецтва ХХ століття, а в ті роки — офіцером російської армії. Перше знайомство вже у повоєнній Польщі перетворилося на тривалу творчу взаємодію, коли Івашкевич ставитиме твори Віткація на сцені експериментального художнього теату “Ельсинор” у Варшаві, зокрема п’єсу “Прагматики” (1921).

До початку 1917 року справи в університеті остаточно розладналися. Місце освітніх клопотів у житті Івашкевича зайняли літературні й театральні заняття. У цей час він відкрив для себе поезію поляка Леопольда Стаффа і француза Артюра Рембо. Інтерес до поетичних студій підживлював також завдяки знаймоству з амбітним поетом і письменником родом із Кракова Єжи Мєчиславом Ритардом. Молоді люди багато часу проводили разом за спілкуванням про сучасну поезію, театр, музику...  

На проживання далі доводилося заробляти переважно приватними уроками. Літні вакації того революційного року письменник востаннє перед від’їздом до Польщі провів у рідному Кальнику на Вінниччині. Україна вже була охоплена масштабними суспільно-політичними зрушеннями, які подекуди оберталися проявами безвладдя на місцях, нищенням культурних цінностей в маєтках великих землевласників. Серед інших постраждала садиба Шимановських у Тимошівці, де втопили у річці велике фортепіано. Патріархальний лад родинних гнізд Наддніпрянщини стрімко віддалявся в минуле.

Сам Київ перетворився на арену політичної та військової боротьби Української Центральної Ради, російського Тимчасового уряду та більшовицьких загонів. На початку 1918 року Івашкевич на прохання власниці села Токарівка поблизу Білої Церкви відвідав її маєток, аби вивезти звідти найцінніші речі: срібло, книжки з приватної бібліотеки видатного історика мистецтва Емануеля Швейковського, його портрет, виконаний художником Вінтергальтером. На щастя для візитера, Токарівка виявилася одним із небагатьох великих маєтків, які не зачепила хвиля селянських виступів.

Однак повертатися додому довелося манівцями, оскільки пряме залізничне сполучення було призупинене через облогу Києва загонами більшовицького командира Михайла Муравйова. У лютому більшовики заволоділи українською столицею, однакуже за місяць контроль над містом встановили німецькі війська. Напередодні проголошення Української Держави гетьмана Скоропадського країною прокотилася нова хвиля безвладдя. Вибух бомби знищив стелю зали, в якій був розташований театр “Студія”, заняття в ньому так багато значили в ці роки для Івашкевича. Роботу театру не змогли відновити.

Улітку 1918 року Ярослав Івашкевич виїхав до Єлисаветграда і разом із Каролем Шимановським попрямував до Одеси. Результатом спільної праці двох споріднених талантів на берегах Дніпра й Чорного моря став остаточний варіант лібретто для опери “Король Рожер”. Ярослав також ознайомив свого двоюрідного брата з власними поетичними текстами, деякі з яких вийшли у світ просто з вагона потяга, яким Івашкевич та Шимановський подорожували Україною. Літературні зустрічі відбувалися на віллі Давидових на Середньому Фонтані. Вілла стояла на березі моря, на досить високому пагорбі. До неї прилягав власний пляж із кабіною для перевдягання. Цілюща атмосфера чорноморського літа якнайкраще сприяла розвитку творчих задумів.

Івашкевич любив згадувати про ті часи. У 1965 році він, зокрема, відзначав:

“Щоразу, коли я думаю про “генезу короля Роджера”, переді мною з’являється власне цей момент: ми сиділи на березі моря біля вілли Давидових, так що мені було видно силует Кароля на тлі блакитної, зеленуватої води (я вперше побачив море), довгі години ми витрачали на проговорення того, як буде виглядати наш Роджер і перед скількома “нерозгаданими загадками” опиниться не лише наш глядач та слухач, але також режисер і продюсер. Шимановський додав до мого тексту дуже детальнісценічні інструкції, описавши декорації всіх трьох дій. Він зробив це тому, що я не бачив цього чудового тла, на якому він хотів розмістити свою драму, я міг уявити собі його лише дуже віддалено. Але ці сценічні інструкції занадто детальні, щоб їх реалізувати на сцені, особливо в сучасному театрі, і мені здається, що Шимановський настільки точно описав їх через те, що він хотів добре запам’ятати ці свої видіння, хотів щоразу викликати їх у власній уяві.

Однак ідилічні картини вільних митців на тлі безхмарного одеського літа не могли надовго заступити собою дійсність, що, навпаки, ставала дедалі похмурішою. У липні-серпні 1918 року на постійне проживання до Варшави виїхав друг Івашкевича Мєчислав Ритард, дорогий “Мєчо (Miecio)” з його листів та спогадів. Вони продовжували листування, в якому поряд із іменами першорядних поетів Стаффа і Рембо час від часу згадувалося ім’я зовсім невідомого для обох кореспондентів автора Казімежа Вонсовича. Згодом з’ясується, що за цим прізвищем ховався Казімеж Вєжинський — у майбутньому визначний поет, перекладач і есеїст, один зі співзасновників (разом з самим Івашкевичем) літературної групи поетів-неокласиків “Скамандр”, а на той час — полонений офіцер австрійської армії родом із Дрогобича на Галичині.

Після повернення з Одеси подальше перебування в охопленому негараздами воєнного часу Києві ставало для Івашкевича щоразу небезпечнішим і водночас дедалі менш змістовним, мірою того, як старі друзі опинялися по той бік кордону з новопосталою Польською державою. Зрештою, в жовтні 1918 року київський комітет Головної ради опіки, впливової польської гуманітарної організації, погодився видати Івашкевичу фіктивну довідку, згідно з якою той начебто був біженцем із окупованої свого часу німцями Центральної Польщі, а відтак мав право на переїзд до Варшави.

Позаду залишався рідний край, що за роки спустошливих війн та програних революцій був до краю сповнений “могилами та живими трупами, людьми, приреченими на винищення й людьми, приреченими на тваринне існування”. Попереду — нові життєві обставини, нове культурне середовище, люди й місця, знайомі Івашкевичу з дитячих подорожей, але все одно занадто тісні “в порівнянні з безмежно широкими полями дитинства”.

* * *

Ярослав Івашкевич надовго залишив Україну фізично, але ніколи не втрачав нагоди повернутися на рідну землю принаймні силою внутрішнього погляду, думки, спогаду. “Україна – моя Батьківщина. Живучи у Варшаві, я часто звертаюсь думками й почуттями до землі, на якій народився; думаю про Україну, про її великий народ, про її літературу…”, — говорив він наприкінці 1950-х років, і це були не порожні слова. Літературознавиця Віра Агеєва зазначає стосовно значення цих “звернень” в контексті історичних взаємин української та польської літератур:

“Поляк Ярослав Івашкевич навчався в Четвертій київській гімназії приблизно в ті самі роки, що й Булгаков та Паустовський. Був студентом Київського університету та консерваторії. Після революції вже 1918-го виїздить до Варшави, стає класиком своєї літератури і зберігає теплі почуття до України. Мав близьких друзів у Києві, зокрема з Максимом Рильським вони охоче навзаєм перекладали вірші один одного. (До речі, Болеслав Івашкевич і Тадей Рильський зналися ще студентами Київського університету, хоча на час Польського повстання 1863-го зробили різний вибір, відповідно польський та український.) Тут виходили його книжки. Незатруєність імперськими амбіціями дозволяла зоставатися “українським ляхом”, як називав Івашкевича Микола Бажан”.

Івашкевич справді мав чимало друзів серед українських письменників свого часу. Листування з Бажаном тривало протягом багатьох років, українською мовою воно вперше було опубліковане на сторінках літературного журналу “Вітчизна” у 1985 році. Уродженець Кам’янця-Подільського, міста, в якому ще напередодні Другої світової війни мешкала численна польська громада, Микола Платонович Бажан був пристрасним поціновувачем класичної та сучасної польської літератури, яка в умовах культурної ізоляції радянських часів незрідка була для освічених людей в Україні чи не єдиним ковтком свіжого повітря й містком до зовнішнього світу. Письменники-приятелі уважно вивчали й перекладали поезії один одного, а також класиків обох літератур: Шевченка, Міцкевича, Франка, Словацького.

Роль Івашкевича як свого роду культурного посередника між двома народами високо оцінив також Дмитро Павличко, який протягом 1971–1978 років був головним редактором найкращого українського журналу іноземної літератури “Всесвіт”. Згодом Павличко згадував:

“Він [Івашкевич] показав нам, українцям, нашу землю та історію з того боку, звідки вони були видні тільки йому. Але панорама його України — це також наша Україна. За допомогою Івашкевича ми пізнали себе як чумаків та хліборобів, мандрівних філософів і мрійників. Але, мабуть, найголовніше, що він сказав про нас — це те, що ми європейці”.

“Український лях” Івашкевич добре усвідомлював ціну своїх слів, адже кількома десятиліттями раніше, коли над цілим континентом ще не нависла похмура тінь “залізної завіси”, у його збірці поезій із промовистою назвою “Повернення до Європи”, що вийшла друком у Варшаві 1931 року, з’явився переклад ліричного послання Євгена Маланюка “До Ярослава Івашкевича”:

Bóg jeszcze w swoim majestacie

Nad wygnańcami wznosi dłoń,

Ale nie tylko, Panie Bracie,

W lirycznej dani nasza broń.

Na tym słowiańskim trotuarze,

Gdzieśmy się zeszli, z bratem brat,

Nie tylko męka się rozżarza,

Lecz także nowych sprężeń świat.

Patrząc na Pragę i Warszawę

Nie tylko odczuwamy ból,

Ale krzepimy przyszłą sławę

I przestrzeń zniewolonych pól…

На жаль, український оригінал цього тексту було втрачено. Протягом 1920-х років Маланюка та Івашкевича поєднувала робота у виданнях літературної групи “Скамандр”, але понад усе — спільна топоніміка, життя на перетині культурних кодів: Єлисаветград, Київ, Варшава...

У одній із поезій пізнього періоду Чеслав Мілош звертався до свого побратима на ниві поетичної творчості: “ти зі своєї України приніс / Барви і запах квітучого степу, / Солоний подих з грецького моря / І білизну, й злото візантійських сутінків.” Українська природа, мова, історія, фольклор — ось “подарунки”, без яких годі осягнути творчість Ярослава Івашкевича в усій повноті. Натомість класик польської літератури ХХ століття віддячив рідному краєві безмежною любов’ю й повагою до всього, що справді єднає два європейські народи з тривалою та непростою спадщиною взаємної пам’яті.

Джерела: 

Агеєва Віра. За лаштунками імперії. Есеї про українсько-російські культурні відносини. — Київ: Віхола, 2021. — 360 с.

Бельченко Наталія. «Я був прибульцем з України». Маловідомі факти з життя Ярослава Івашкевича. - Режим доступу:https://novapolshcha.pl/article/ya-buv-pribulcem-z-ukrayini-malovidomi-fakti-z-zhittya-yaroslava/

Кравчук Наталія. «Душею він світив у свої рідні сторони…». — Режим доступу:https://nasze-slowo.pl/dusheju-vin-svitiv-u-svoi-ridni-storoni/

Jarosław Iwaszkiewicz i Ukraina (pod redakcją Roberta Papieskiego). — Podkowa Leśna: Muzeum im. Anny i Jarosława Iwaszkiewiczów w Stawisku, 2011.

Iwaszkiewicz Jarosław. Książka moich wspomnień. Wydanie drugie poprawione. — Kraków: Wydawnictwo Literackie, 1968, 450 s.

Ławski Jarosław. Odessa 1918: u źródeł libretta Króla Rogera Iwaszkiewicza i Szymanowskiego // Odessa, muzyka, literatura. Ukraińsko-polski transfer kulturowy. Studia. — Białystok-Odessa, 2019, s. 97-116.

Miłosz Czesław. To. — Kraków: Wydawnictwo Znak, 2000, 104 s.

Ukraina barwna i europejska. Jarosław Iwaszkiewicz o swojej małej ojczyźnie (Polskie Radio). — Режим доступу: https://www.polskieradio.pl/39/156/Artykul/2911189,Ukraina-barwna-i-europejska-Jaroslaw-Iwaszkiewicz-o-swojej-malej-ojczyznie