Посестри. Часопис №25 / «встати Марії на плечі щоб побачити місто...»
встати Марії на плечі щоб побачити місто
його довгу мов шия єврейки історію
яку вигнали звідси майже сто років тому
– і тому ми такі безсилі перед словами –
чуємо море і не бачимо моря
а риби з людськими обличчями
ділять дільниці часу як шматки пирога
тут би сказали – руського –
але нам дістався горілий
тож різниці немає
і ми входимо в пам’ять як у підземний колодязь
у якому матінка Вісла дитя понесе
а ми так втомились від темряви
що й по смерті не будемо знати свій колір очей
він насправді рудий – суміш цегли й ханукального світла –
але хто розповість це якщо наша мова – квітуча вода
двостороння як безліч разів перешитий сюртук
що і спати не вийде і в люди не вийдеш
та й що скажуть вони коли таких нас побачать
– сиротинець пташиний який літати не вміє
але ми стоїмо на цьому окрайці землі
як паперовий літак легені якого заснули
і наш сон – це каміння
з якого сходи уяви ростуть
як любов у іржавому оці голки
