Посестри. Часопис №25 / Питання, які ставлять поетам

Сучасна культура вирізняється тим[1], що – якщо лише їй не обрізати паростків – не терпить порожніх місць: або ж, якщо бути точнішим, вона не любить, щоби звільнялися місця, які якось були відкриті і кимось зайняті. Тому практично неможливо уявити, щоб із розгорнутої палітри поетичних талантів були стерті чи забуті ті, хто в якийсь момент здобули право там перебувати. Очевидно, що окремі з них деградують. Існує тип ліризму, який опустився до рівня пісеньки (але чи «опустився»?.. Є співаки – справжні поети). Та є й такі, які ніби підносяться, виграють на вишуканості: яка ж тут різниця між комірчиною Ґалчинського і мотлохом Бялошевського. Відповідно, і в поезії існує, о жах, щось на зразок ставок. Насправді було б дивно, якби що кілька років не з’являвся новий гульвіса слів, фехтувальник розкутої свободи художнього мислення, радісний волоцюга мови. Хіба не спадає на думку Стахура?..

Або ж, навпаки, шанувальник замкнутих форм, залюблений у скарби минувшини, шанувальник витонченості i обмежень. Після Римкевича – очікують уже чимало кандидатів… Або ж іще: ритор, мораліст, у найкращому значенні цього слова – дидактик; хоч слова й незугарні, ніхто не буде заперечувати, що Шимборська – чи не найкраща з польських поетів i, безсумнівно, вона знайде суголосні собі таланти серед молодших авторів. А ще є вакантна ставка публіциста (знову ж таки, не думаю, що це окреслення звучить принизливо): з-поміж поетів нинішнього дня виділяю принаймні Ярослава Маркевича, який вміє говорити самобутньо, хоча й прямо.

І також не думаю, що обійдеться без шукачів Святого Ґраалю, які переслідують невловиму есенцію чистої поезії: чи не про Ґонсьоровського ми подумали? Я вже відчуваю, яку сію ворожість, коли виставляю шкільні оцінки. Проте це аж ніяк не оцінки: знаю і я, що поезія не дозволяє закриватися в шухлядах. Якщо вже я й згадав про тривкість таких позицій, то тільки тому, що вважаю: вони – явище неминуче, і не просто знаменне для сучасного літературного процесу, а навіть  потрібне i плодоносне. Вони є ніби наріжними каменями, які поетична спадщина закладає під майбутнє.

Нинішня поезія не творить школи: натомість рясніє ліричними кутами зору і легко піддається віянням моди, щоправда, поверховим i короткотривалим (наприклад, моді на певну лексику, на великих покровителів і т. д.). Це би не становило проблеми, якби одночасно не затихала потреба формулювати програми чи принаймні індивідуальні рефлексії над поезією. Це справді дивовижно, як рідко самі поети – або за посередництвом сповідників, друзів – висловлюються щодо питань, які повинні лежати їм на душі. Авангардисти самі собі були критиками: також від Чеховича, Мілоша недалеко було до Фриде чи Вики (хоч і поети тридцятих років радо бралися за критичне перо). І початківці останніх кільканадцяти років – маю на увазі гербертів,  ґрохов’яків, бялошевських… – легко знайшли коментаторів.

Пам’ятаємо суперечку про відродження сюрреалізму, пізніше про турпізм – скромніший, але теж знаковий. Останнім часом тільки Римкевич, Сіто, Пшибильський захотіли і зуміли виступитив критичних обладунках. Напад на Ружевича (я кажу «напасти» без негативного підтексту, позаяк духовні бої повинні точитися) i «Що таке класицизм» окреслили певний – ще точно не відомо, який саме – переломний момент i, очевидно, – також оновленняв поезії. Проте ці випади ще далекі від розгорнутої дискусії.

Чому я згадую, причому не вперше, про програми, дискусії, з’ясування позицій? Либонь, не через лінощі або звичку, чи тому, що так колись було. Проте коли поет говорить, чим для нього є Поезія з великої літери, нам легше збагнути, чим є його поезія. Молоді лірики часто скаржаться, що мовлять до глухих, що в них нема трибуни. Очевидно, що від прибутку ні в кого би не розболілась голова. Проте тяжко з верхів або ж ізсередини створити комусь місце в літературі. Його треба самому здобути – зусиллям пера i дискусією про художню вартість. Часописи i пошанівки прийдуть пізніше, як інтендентура за військом. А навіть якщо і не прийдуть, біди не буде, позаяк битва вже й так виграна.

Але повернусь до складніших питань. Яка ця творчість – загалом? Це поезія окремих імен, а не шкіл;  вона характеризується програмофобією, але водночас тужить за законами, яким сама суперечить, вона розпоряджається вражаючою гамою засобів і фігур, вона струменіє ніби в розповсюдженій мові, позбавленій заборон, але теж і взірців. Там, де нема табу, нема і скандалу. Відтак: вона самотня. Ба, навіть залюблена в самотність, замкнена у власному саду, зайнята або порятунком індивідуальності, або проникненням у мову, як на цьому (можливо, надміру?) неодноразово наголошувалося (адже, гадаю, поділ на поетичні тенденції, які два роки тому запропонував Ментрак, все ще актуальний).

Вона захоплюється сама собою: хто тільки сьогодні не пише поезії про поезію? Автотематика стала банальністю… І врешті: вона катастрофічна, часто, щоправда, некрикливо, а підшкірно, у пригніченій і потаємно естетичній тональності… При цьому вона одержима невблаганністю часу i проблемами порозуміння, тобто двома головними мотивами всієї світової лірики. Усе це дуже узагальнено. Але, зрештою,  я нагадую проблеми, якими  займаюся багато років. Досліджувати їх детальніше – це розглядати поета за поетом, оцінювати вже індивідуальну оригінальність. Натомість нас цікавить спільність. Чи її нема? Може, власне, це очевидне розпорошення чи тиральєрія, в якій творять лірики, видає приховані паралелі, зв’язки, спільну залежність від місця і часу?

Обмежусь поезією, як прийнято говорити, молодою. Задумаймось: скільки в ній особливих (і часто красивих) думок. Це може звучати чудернацько або вороже, проте це не так: я говорю прo думки, бо шукаю дуже загальну, просту схожість. Як-от, наприклад: 

Сон був рідкістю: снилися

відносини між людьми

 – або: 

Палаюча вежа вітру

над узбережжям сонця:

вежа, в якій живе тільки метафора

 

– або: 

Сьогодні уночі я був у Карфагені,

на всьому спекулюють. Жінок танок,

устроїв сенс, ортодоми курс, вдовиний голос,

навітьпрокльони погоничів

 

– чи, зрештою: 

Ким міф початий? Чиє коріння

від землі – сходиться в печері сонця

Ці думки я дібрав випадково, хоча на дуже схожі можна було б натрапити в будь-яких чотирьох інших молодих поетів. Постає питання: чи могли ці рядки бути написані десять років тому чи ще давніше? Я не впевнений; принаймні якщо брати до уваги принцип їхньої будови, а не випадковість асоціацій (позаяк у кожну епоху народжуються дивовижні метафори). Із хаосу перетворень, з румовища суперечливих тенденцій, із найрізноманітніших «шкільних» і особистих поетик, схоже, прокльовується сучасний код ліричного мовлення. Чи він зможе будувати i впорядковувати більші системи – не знаю, навіть сумніваюся в цьому, проте, гадаю, він уже почав перемодельовувати найменші частинки вірша, до яких належить також і образи. Чи вони вдалі, гарні, досконалі – це не має вирішального значення.

Важливіше те, що вони вражають (принаймні мене) новизною, а саме – особливою амальгамою, в якій повна дереалізація образу неминуче асоціюється з інтелектуальною алюзією. Дереалізація образу: зрештою, вона має давню традицію, особливо символістичну… і не випадково саме Яструн, який на кілька добрих років ніби відстає від новітньої поезії, тепер взагалі не дивує між Бальцежанами, Єжинами i Ґонсьоровськими.

Інтелектуальна алюзія: позаяк  молоді поети (усупереч Пшибосю, метафори якого завжди підпорядковуються істині чуттєвого досвіду), схоже, цілять у вторинне, рефлексійне значення образу, яке, власне, вивільнене через пам’ять і медитацію, а не через буквальність емоції чи достовірність чуттєвої, особливо зорової, аналогії.

Вже майже пів століття в Польщі і понад пів століття у світі поети нашаровують образи, ситуації, аналогії, символи... і гублять ключ порівняння, змушуючи читача вгадувати суть зв’язку. До крайніх меж i меж майстерності водночас цей процес довів Бялошевський. Але яким був принцип, який задіював вірш, штовхав його вперед? Аналогія зовнішнього сприйняття (образу, жесту), як у Пшибося, чи єдність настрою, внутрішнього відчуття, як у Чеховича (спадає на думку традиційне визначення «течія почуття»). Тому сьогодні – і це, либонь, становить новизну – цим принципом дедалі частіше стаєі нтелектуальний парадокс (чи коли він протиставляє речі, чи коли навпаки – схоплює процес перетворення, утворення). Навіть коли медитація не урухомлює  вірш явно – як це трапляється в найрізноманітніших когортах поетів, у яких проглядаються англосакські впливи, від Сітадо  Спрусінського – художнє мислення виявляється в рази інтелектуально вразливішим, ніж багато років тому. Щоби слідувати за Чеховичем, треба було піддатися трепету почуттів, мелодіям, пропливанню образів. Часто це було – як не дивно – дуже складно.

Сьогодні молода поезія, схоже,особливо мобілізує іншу владу духу – передусім різноманітні комбінаторні здібності. Її «інтелектуальність»– особливого роду, вона становить радше інструмент для урізноманітнення сприйняття, аніж пізнавальний підхід… Зате вона залюбки проявляється при зустрічі зі словом: маю на увазі, в дослідженні зв’язків, аналогій i опозицій, закорінених у мовній системі, від найбільш зовнішніх (як фонічні збіги) до синтаксичних чи ідіоматичних.

Де пролягає зовнішня межа, яка – в лоні самої поезії – розмежовує минуле і майбутнє, знак справжньої оригінальності і залежність від обставин? На ці питання я не маю відповіді: я вже достатньо був невпевнений, ризикуючи гіпотезою про народження нової стилістичної спільноти. Я би радше погодився з іншими дихотоміями. Я помічаю – може, я помиляюся? – мінімум дві. Перша звучала би так: чи моє покликання – міг би себе запитати поет, який хоче творити свідомо – полягає в тому, щоб будь-якою ціною шукати оригінальність, неповторну індивідуальну самобутність, чи радше (я аж ніяк не відмовляюся від попереднього постулату, тільки заперечую його абсолютну першість) шукати нові правила поетичної мови, правила, які мали би цінність не тільки для мене і які би становили не тільки мету, а й інструмент ліричної активності?

А друга, частково похідна, звучала б так: чи слід дистилювати таємничу есенцію поетичності, остаточно присвятивши поезію поезії, чи радше намагатися вийти із зачарованого саду, розширювати можливості мови настільки, щоби вона захоплювала все нові й нові сфери – або принаймні во ім’я пресвятої чистоти вже не втрачала здобуті, іншими словами, не віддалялася від літератури все далі і далі? Можливо, ці питання так і залишаться без відповіді, або, найімовірніше, поети будуть з однаковим успіхом вибирати одне чи друге вирішення. Можливо також, що – я вже не вперше повертаюсь до цих опозицій – я їх висунув помилково. Тож краще і скромніше було би віддати слово самим поетам.

[1] Уривок з виступу на поетичному вечорі в клубі «Hybrydy».