Посестри. Часопис №25 / [біженці. вокзал]

1

 

довга дорога до дому якого нема

прокладає колії дихання крізь львівський вокзал –

люди з обличчями мертвих дивляться на порожні життя

як торішні сніговики на перші квіти війни

 

сльози стоять в їхніх очах наче засохлий клей –

віддерти цей досвід можна хіба що разом з очима

щоби вставити в них чорні яблуні часу

що ростуть на запилених стежках їхніх долонь

 

дощ вітає вигнанців поштівками з родинних альбомів

на яких війна завжди сидить відразу на всіх стільцях

і посміхається пташечці смерті дірявою кулею рота

немовби на жарт який інші просто не вміють розповідати

 

світ роздивляється підписи до фотографій безліч разів

маріуполь гостомель ірпінь бородянка чернігів буча

ця кирилична музика висить у повітрі мов довгий вогонь

який застигає під нігтями брудною водою сорому

 

2

 

зроби лише крок смерте і ми з’їмо тебе на вечерю

іржаві бляшанки наших життів тобі не по зубах

зроби лише крок смерте і залишишся при цьому столі

мов порепана таця вкрита волоссям вільних людей

 

3

 

люди йдуть по калюжах бо немає тут інших шляхів

крім як приймати власну поразку мов хліб на вокзалі

у який волонтери кладуть ключі від майбутніх життів

якщо в нас вистачить сил глянути в очі любові

 

4

 

:війна – велика поразка культури:

шепочуть слова на обкладинках всіх книжок

але злочинів іржава травичка росте в їхніх ротах –

і мовчання бурштин збирає військо своє за щоками

 

5

 

ми вбиваємо свідчення наче цвяхи в руки та ноги дітей

як розмову нічну якої пізніше ніхто не згадає

 

придивися уважніше

попіл цього папірця

колись кликали Митенька