Посестри. Часопис №233 / Світ сповільнився
«Світ сповільнився й став», – пише Елла Євтушенко у вірші «карантин», із якого походить назва 233-го числа «Посестер». У сповільненому часі загострюється відчуття вразливості, стають чутнішими чужі голоси й виразніше проступають сліди тих, кого прагнули стерти з пам’яті. Поезія, історія літератури, есеїстика та воєнний репортаж зустрічаються в цьому випуску довкола питання про нашу здатність помічати іншу людину й відповідати за власне слово.
У віршах Елли Євтушенко час затримується посеред руху: березень завмирає на півкроці, сон застрягає в горлі, люди облаштовують довкола себе фортеці з шарфів. Зимове заціпеніння в «ritenuto» й карантинна непевність мають спільну прикмету – важко уявити, як повернеться звичне життя. Однак у цьому виснаженні залишається місце для турботи: можна робити одне одному недоладні компреси, час від часу виринати зі свого барлогу, вийти надвір із фотоапаратом. Сподівання на весну підтримується такими малими вчинками, доступними навіть тоді, коли сил обмаль.
Початок листопада повертає нас до часу, який для багатьох українських митців обірвався назавжди. 3 листопада 1937 року в урочищі Сандармох радянська влада розстріляла Миколу Зерова, Леся Курбаса, Миколу Куліша, Валер’яна Підмогильного та інших представників української культури. Згадуючи їх, публікуємо поезію Євгена Плужника, чию долю також зламали репресії. Заарештований 1934 року, він дістав смертний вирок, згодом замінений десятьма роками ув’язнення. До розстрілів 1937-го поет не дожив: 2 лютого 1936 року помер від туберкульозу в табірній лікарні на Соловках.
«Там, де полягли вони за волю, / Буряки тепер для цукроварні», – писав Плужник задовго до власного арешту. Земля у цьому вірші приховує загиблих і далі родить, а буденна праця співіснує із забуттям. За словами «Скінчено. Записано. – І крапка» відчувається тривожна легкість, із якою живі погоджуються вважати минуле завершеним. Сам вірш порушує цю згоду, затримуючи погляд на місці загибелі. В іншій поезії, «На широкім ведеться світі...», історія самотнього художника приводить до заклику: «Ти – на грані. Ти – сам. Твори!» На межі виснаження творчість залишається можливою – і потребує всієї внутрішньої сили.
Як право на власний голос виборювало наступне літературне покоління, показує Людмила Тарнашинська в розділі монографії «Українські шістдесятники: які вони й навіщо?». Дослідниця відтворює дискусії довкола перших публікацій Миколи Вінграновського, Івана Драча та їхніх ровесників. Захоплення новою поезією сусідить із вимогами зрозумілості й ідейної правильності; звинувачення в «штукарстві» легко переходять у політичні підозри. Крізь суперечки про метафору, верлібр і новаторство проступає боротьба за свободу художнього мислення. У середовищі шістдесятників визрівало бачення України як країни самостійної культури й вільної людини, а для частини цього покоління захист творчої незалежності продовжився у відкритому громадянському спротиві.
9 листопада 2026 року минає п’ятдесят років від заснування Української гельсінської групи. Серед її співзасновників були письменники Микола Руденко та Олесь Бердник; згодом до групи долучилися Василь Стус, Юрій Литвин, Микола Горбаль, Іван Сокульський, Зіновій Красівський, Ірина Сеник, Святослав Караванський. Правозахисники збирали свідчення порушень прав людини й вимагали від радянської держави виконувати взяті міжнародні зобов’язання. За підпис під документом, за оприлюднений факт, за підтримку переслідуваного доводилося платити власною свободою. Цей ювілей спонукає замислитися над зв’язком між літературою та відповідальністю за життя спільноти, серед якої вона постає.
Іншу перспективу українського письменницького досвіду відкриває фрагмент есею Андрія Бондаря «(між трупоспаленням і трупопокладенням)». Західний кордон України перетинають заробітчани, контрабандисти, поети – кожен зі своїми потребами й уявленнями про Європу. В оповіді про Олександра Ірванця та Володимира Цибулька, які на початку 1990-х копали могили в Польщі, літературна біографія набуває цілком тілесного виміру: людина мусить заробляти на життя, працювати руками, пристосовуватися до обставин. Бондарева іронія наближає письменника до його сучасників, повертаючи до щоденних клопотів, із яких також складається історія культури.
У репортажі Юрія Завадського з краківської презентації книжки Антоніни Паларчик увага зосереджується на людях, чиє повсякдення визначає війна. Молода польська авторка розповідає про військових і волонтерів, спільний побут, довіру, страх і небезпеки власної роботи. Волонтерка перевозить тіла загиблих під гучну музику, після бойового виїзду знаходиться місце для морозива, чорний гумор допомагає витримувати постійну близькість смерті. Малюнки й фантастичні істоти надають форми пережитому, про яке важко говорити прямо. За кожною з цих історій – конкретна людина зі своїми звичками, прив’язаностями та правом бути почутою.
Березень у Євтушенко ще можна вийти пофотографувати. Поезію Плужника – прочитати вголос, історію шістдесятників – роздивитися без готових схем, свідчення з війни – вислухати до кінця. Так читання змінює темп нашої уваги. Ми затримуємося біля тих, хто інакше загубивлися б за датою, назвою покоління чи повідомленням із фронту, і дозволяємо їхнім словам тривати у власному часі.
