Посестри. Часопис №93 / Час це милостиня

«Український Бачинський», – рясніють коментарі поляків до трагічної новини про загибель на фронті талановитого поета й військового Максима Кривцова, польський переклад дебютної книжки якого от-от мав вийти з друку. Людина зі значним поетичним даром, що змушена була взяти до рук зброю і захищати свою Батьківщину замість писати, нагадала їм про власний біль – про вибите в розквіті сил і таланту покоління Варшавського повстання, про силоміць вирвану сторінку з історії польської культури. Її втрати болять і через вісімдесят років.

Українці, натомість, дедалі частіше повертаються до слів теж загиблої від росіян Вікторії Амеліної: боюся опинитися усередині нового Розстріляного відродження. Жахіття, яке, здавалося б, давно відійшло в історію і ніколи не мало повторитися, повторюється. Те, що боліло українцям уже майже століття, б’є ножем у те ж саме місце. Кожен убитий поет залишає по собі вирву нічим не заповненого болю і недоговорених слів. Ім’я за іменем складаються у новий мартиролог, замість того, щоб жити, любити, творити.

Редакція «Посестрер» щиро співчуває рідним і близьким Максима Кривцова. Невідновна втрата для української культури, біль для середовища.

Есей Костянтина Москальця, заміщений до 93-го номера «Посестер» іще до звістки про загибель Максима Кривцова, говорить про смерть і пам’ять. Що залишається в цьому світі по людях? Що робити з їхніми речами, які досі тривають і створюють ілюзію ще-присутності тих, що відійшли?

«Може, до осиротілих речей слід віднести і пам’ятні дати в календарі, скажімо, дні народження наших померлих. Колись такі святкові числа, тепер вони зблякли і поменшали, стали ледь безпритульними посеред актуальних дат року, незримий друкар перестав мітити їх червоним кольором, кольором серця»,– з тихим сумом зауважує Москалець. Як багато тепер маємо дат, що колись повнилися радістю, а тепер вкотре нагадують про незворотність часу, в плині якого ми всі не встигаємо набутися, не встигаємо нарадітися людям, дарованим нам для любові й захоплення.

Поетичний блок цього номера представлений із польського боку віршами Болеслава Савіцького, поета й лікаря.

Без Тебе? Не хочу навіть про це думати

Дякую Долі що Ти є

Дякую Тобі

– святкує він присутність рідної людини, бо ж час присутності – «це милостиня».

Українська поетка Катріна Хаддад пише про Різдво з тривожною «красно-білою кутею» – і теж згадує, згадує вчительку, якій вдалося пронести українську мову через безодню сибірського заслання, бо вона співала по колу кілька українських пісень.

Дивно, думала я тоді, кілька пісень –

а пам'ятала всю мову. Як це вся мова

могла вміститися в кільканадцять чи кількадесят рядків? 

– запитує авторка, і їй ніби відповідає Ніна Кур’ята у бесіді, присвяченій новій її книжці «Дзвінка», але водночас – темі української мови на Одещині, де українська не тільки функціонує, а й зберегла чимало цікавих діалектних відмінностей. Можна все зберегти, який би тиск не був.

Завершує випуск біографія польського поета Нової хвилі Юліана Корнхаузера – і есей Степана Процюка про Володимира Сосюру: автора, що спромігся вижити в вирі кривавих тридцятих років минулого століття – але тяжкою ціною: ціною божевілля й доносів із боку коханої дружини. Розстріляне Відродження – це великий біль України. Загиблі митці в час російсько-української війни зараз – це великий біль України. Боротьба всього українського народу – щоб зупинити цю криваву хвилю, не віддати їй більше нікого.