Посестри. Часопис №230 / Підштовхуючи мляву вічність
Тривання потребує зусилля: наступної цифри, віднайденої рими, переданого вміння, запитання, на яке ще доведеться відповісти. У цьому числі «Посестер» рух цифр, води, думки й мови сусідить із людськими спробами щось затримати, привласнити чи оголосити завершеним. Вічність проходить крізь найзвичайніші речі, набуває обрисів нашого повсякдення й відчуває його опір. Підштовхувати її до тривання – означає щоразу знаходити можливість продовження, навіть коли звичка, самовдоволення або страх підказують зупинитися.
Назву випускові дає «Число Пі» Віслави Шимборської в перекладі Андрія Савенця. Нескінченна послідовність цифр виходить за край сторінки, пронизує стіни, пташині гнізда й небо, залишаючи позаду всі доступні нам міри довжини. У її русі знаходиться місце для номера телефону, розміру сорочки, року й дрібної монети. Таке сусідство дозволяє відчути нескінченність майже навпомацки, серед власних речей. Кожна наступна цифра залишається початковою: скільки б ми не встигли записати, попереду завжди буде ще. І вічності доводиться продовжуватися, підкоряючись цьому невтомному рахункові.
У Василя Махна тривання має течію, температуру й звук. Риба не клює, моросить дощ, чорний чай пропікає піднебіння, яструб відлітає у свою самоту. Поміж цими подіями народжується вірш. Риболовля дає нагоду побути в русі світу, який легко залишився б непоміченим: почути плавники, побачити кружальця на воді, вслухатися в гудки потягів. Заклик до рими прозвучати в бузині й столоченій траві продовжує цей досвід у мові. Ріка збереже свій напрямок, риба – свій дім, а вранішня присутність людини залишиться у вірші.
П’ятий уривок «Антка» Болеслава Пруса в перекладі Світлани Бреславської показує, як ревно люди можуть охороняти нерухомість власного життя. Коваль дбає, щоб хлопці надто швидко не навчилися ремесла: чужа вправність загрожує його спокоєві й змусила би працювати старанніше. Тут затримка стає способом зберегти перевагу, а звичний порядок тримається на обмеженні чужих можливостей. Прус дозволяє побачити ціну такого тривання. Щоб майстрові й далі було зручно, чиєсь навчання мусить уповільнитися, чиєсь майбутнє – зачекати.
Олег Коцарев у вірші «людино з горіхом замість гороху…» порушує спокій зрілості іронічними запитаннями. Наскільки ми насолоджуємося собою, як оцінюємо власну успішність, що купуємо разом із чужими поглядами? Навіть слова «успішнішає» й «заслуговуємо» розламуються на рядки, затримуючи гладкий перебіг розмови. Посилання на давніх римлян додає цій грі поважності, яку сама гра відразу розхитує. Іронія стає поштовхом для думки саме там, де людина вже могла б удовольнитися прихильним уявленням про себе.
У статті «Новий міт нового часу новою мовою» Юрій Завадський розглядає премію «Nike» для Щепана Твардоха як нагоду вдивитися в зміни польської літератури. У романі «Нуль» досвід російсько-української війни входить у мову разом із фронтовими скороченнями, лайкою, чужими голосами, страхом і пам’яттю. Уривчасті діалоги та довгі речення осмислення передають різні швидкості людського існування біля смерті. Тут тривання набуває болісної конкретності: люди віднаходять і втрачають себе, прагнуть вижити й випробовують власну готовність умерти.
Згадані в статті книжки інших фіналістів – Анни Біконт, Дороти Ґрабек, Кшиштофа Лапінського, Юстини Куліковської, Вероніки Мурек і Зити Рудзької – розширюють цю розмову. Повоєнне життя вцілілих, самотність міста, Сократове мистецтво діалогу, ловлення світла, страх утратити суспільну видимість і тілесна свобода потребують щоразу іншої мови. Продовжуючись, література змінює власні способи бачити й називати. А Завадський залишає відкритим незручне питання про її стосунок до правди: сама сила художнього слова ще не звільняє нас від потреби запитувати, що воно робить із досвідом живих людей.
Млява вічність могла б задовольнитися повторенням усього знайомого. У цих текстах їй раз у раз доводиться мати справу з наступною цифрою, новою римою, чужою здібністю, уїдливим запитанням, мовою, що змінюється під тиском пережитого. Читати – означає прийняти цей неспокій і дати йому продовжитися у власній думці.
