Посестри. Часопис №64 / Бути соняшником в полях Донбасу

У випуску поечною добіркою Сергія Жадана накреслюємо нашу тему, непросту оптично й зрозумілу тому, хто пройшов випробування історією:

Бути соняшником в полях Донбасу –
це знати як жити й за що помирати.

Своїм хребтом, металевим тросом,
поєднувати ґрунти і води,
тримаючись за осінній чорнозем
з гіркою відданістю природи.

Ева Філіпчук малює світ окремої людини ніби півпрозорими акварелями, ховаючи найболючіше подалі від людських очей:

тих колишніх тих живих
і тих кого пам’ятаю
сприймаю однаково близько

У Яна Польковського тривання людини також відсторонене, наповнене ілюзією самостійності, тоді як текст вимушує автора-втікача реанімувати текст саме через говоріння, комунікацію, реакцію:

Земля пригасає вкривається трепетким попелом. 
Самозабутньо завзято западається в себе 
перетворюється на вітер глухий свист 
дротів високої напруги сон важкого 
диму завивання закритих вокзалів.

Про непрості художні особливості поезії Яна Польковського влучно говорить у статті Ян Блонський: «Поет справді створює нові перешкоди для розуміння: проте випадково так стається, що цей чи інший вірш раптом відкриває його таємниці». 

Ми продовжуємо серію публікацій прози та есеїстики, і цього разу пропонуємо фрагменти роману Антоні Лібери «Мадам», прозової книжки Володимира Рафєєнка «Мондеґрін» та Галини Ґурської «Про королевича Ґотфріда...».

Літературознавчим обіпертям нашого випуску послугує розділ із монографії Людмили Тарнашинської, що присвячений Миколі Вінграновському.