Посестри. Часопис №23 / Кров і метелики
Видатний французький письменник Ренан вважав XIX століття настільки щасливим, аж міг його порівняти лише з епохою Антонінів (I і II століття після Христа), бо надзвичайно мала кількість війн та історичних катастроф у ці два періоди сприяли безперервності роботи у галузі культури.
Хоча серед ощасливлених XIX століттям і не виявилось поляків, що нашу безперервність роботи урвали три розділи, а найвищі культурні досягнення виникали в еміграції – ми таки дещо отримали від цієї свіжої мирної епохи, а саме – рану образи, болісного здивування, чому не лише більшість із нас втратили те, що було їхнім інтимним світом, але ще й перетворилося на пил усе, що нам вдалося розробити в галузі культури, мистецтва, науки, чому знову перервалась тяглість польської праці.
Ніцше пророкував, що XX століття буде класичним століттям війни, але, здається, навіть він не міг собі уявити, яке вже не лише культурне, а й біологічне винищення принесе з собою сьогоднішня війна. Однак чи значить це, що крім збройної боротьби за Польщу у нас немає іншої відповідальності – відповідальності за майбутнє польської культури?
Я б хотів нагадати, що тривалі періоди мирної праці цілих поколінь – це лише рідкісні острівці в морі воєн і катаклізмів. Мусимо взяти за основу розуміння, що періоди війн, які нищать найкращих людей та досягнення поколінь – це «нормальний» стан речей, тож хоча й кожне постраждале покоління автоматично ідентифікує свою долю з долею світу, проголошуючи остаточну перемогу варварства, культура знову і знову випускає свіжі паростки, відновлюючи розірвані зв’язки. Але якщо це відбувається, то лише тому, що існують особистості, що їх не ламають ані національні катастрофи, ані особисті удари, ані найскладніші умови, ані бідність чи каліцтво, що вони попри все продовжують думати і творити. Кожен із нас береже як реліквію пам’ять про людей, більш самовідданих і обдарованих, ніж ми самі, що їхня праця була перервана й вже ніколи не відновиться. Цей релікварій нашого покоління аж занадто багатий.
Хто з нас зможе забути Адольфа Бохенського? Що він міг би створити як політичний письменник, чим могла б стати та його «Історія зовнішньої політики Польщі у XVII столітті», якої він уже ніколи не допише? Хто з нас забуде цей його живий приклад, як треба і як можна за будь-яких умов постійно збагачувати сферу своїх знань, виконувати свій обов’язок солдата, не втрачаючи ні крихти насиченості інтелектуального життя.
Через кілька днів після смерті Бохенського гине під час польоту над південною Францією близький до нього за моральними установами великий французький письменник і авіатор Сент-Екзюпері, автор «Нічного польоту», іще один із багатьох, що могли б зробити ще так багато.
Невимовна легкість, з якою найкращі з нас нехтують власним життям, не перетвориться на марнотратство лише якщо ми відчуватимемо кожну таку втрату як нову відповідальність. Молодий поет, музикант або критик, що пишуть поміж боями, художник, який малює у наметі своїх товаришів по зброї – і не лише вони, а й їхні колеги та начальники повинні розуміти, що ця робота – це не тільки відпочинок та «задоволення», а й служіння. Кожен, хто відчуває важливість такої праці, вже створює атмосферу, в якій може розвиватися культура, ніхто-бо не відає у кому, сьогодні ще невідомому і «незначному», уже сходять культуротворчі пагони.
Я знав засланого до радянського табору художника. Коли близькі у Польщі переживали за нього, його старий, на той час уже важкохворий друг здивував їх несподіваною реакцією: «Чого це ви так потерпаєте? Свого часу Сервантес теж просидів дванадцять років в арабському полоні, а потім написав “Дон Кіхота”».
Ця відповідь дійшла до мого знайомого у в’язниці і щоразу, коли він її згадував, вона його підбадьорювала і додавала наснаги до життя.
І справді, чому це ми повинні вимагати для себе щасливіших історичних умов, коли найбільші – хоча б той самий Сервантес – жили і робили великі справи в часи катаклізмів і війн.
***
Усім відомо, що XV i XVI століття в Італії – це період великого мистецтва, але, водночас, – час безперервних воєн і заворушень. Тоді Італія була знелюднена, спустошена чумою, вторгненнями і боротьбою пап, удільних тиранів та королів. Не в «мирного» ХІХ століття, а в ХV і ХVІ нам сьогодні слід навчитись, як за подібних умов не лише виживати, а й творчо працювати.
Уривки з хронік того часу, занурюючи нас у тогочасну криваву атмосферу, вражають як виром пристрастей і в добрі, і у злі, життєвою наснагою, стихійною енергією, якою тоді були переповнені люди, так і кількістю геніальних і талановитих особистостей на невеликому клаптику італійської землі, безпрецедентним розквітом мистецтва.
Тогочасний розквіт мистецтва складався з багатьох елементів, які ми на сьогоднішньому рівні знань спроможні перелічити.
По-перше, це зустріч із грецьким мистецтвом. Грецькі скульптури викопують із-під будинків і римських виноградників; вони викликають шалене захоплення, майже культ, яким художники вміють заразити не тільки пап і князів, а й широкий загал. Цей ентузіазм Клачка влучно характеризує як «бурхливий і хаотичний» (tumultueux et confus). Італійці того часу ще нічого не знають про верхню та нижню епохи грецького мистецтва, Геркуланум ще не відкритий, ще нікому невідоме те, що приховує Пестум. Мікеланджело божеволіє від «Лаокоона», твору з епохи занепаду грецької скульптури, він не знає епохи Перикла, не знає, що таке Парфенон. (І все ж таки флорентійська сім’я Аччайолі царює в Греції до того, як її завоюють турки і мешкає в Пропілеях, а відносини між Тосканою та Грецією надзвичайно насичені).
Другою причиною розквіту мистецтва було те, що тодішні сильні світу цього люблять мистецтво, розглядаючи його як найбільшу насолоду у житті. Прикладом цього типу правителів є блискучий папа та воїн Юлій II. Хто з нас не пам’ятає, що Юлій II, бажаючи об’єднати всю Італію під світською владою папства, на чолі сорока кардиналів у обладунках верхи на коні вирушив на війну, що він підкорив Перуджу, Болонью та багато інших міст. Ми пам’ятаємо, однак, і те, що саме він лише за чотири місяці до від’їзду до Перуджі заклав наріжний камінь для базиліки святого Петра, якою сьогодні захоплюється увесь світ. Щоправда, звільняючи місце для неї, він зніс давню славетну базиліку із сотнею мармурових і гранітних колон, руйнуючи дорогоцінні мозаїки та надгробки. У тій базиліці ще в 774 році, у перший день Великодня, Папа Римський Адріан I прийняв Карла Великого, який на колінах, цілуючи кожну сходинку, піднявся сходами, що вели до базиліки.
Ми пам’ятаємо, що саме Юлій II, поміж соборів, політичних інтриг, кривавих воєн із Францією та Венеційською республікою та накладених спочатку на Венецію, а потім на Флоренцію проклять, – наказує Мікеланджело розмалювати Сікстинську капелу... Мікеланджело як міг від цього відкручувався: втік до рідної Флоренції, запевняв, ніби не є живописцем, він-бо не міг пробачити Папі зупинки спорудження пам’ятника-надгробка, який мусив мати не менше, не більше як 78 мармурових фігур розміром із «Мойсея» кожна.
Той же Юлій приймає в 1509 році ще невідомого в Римі двадцятип’ятирічного художника з довгими чорними кучерями й оливковим кольором обличчя. Юнак Рафаель Санті показує йому зразки своїх робіт. Папа Римський, із його блискавичністю у всіх рішеннях, виганяє всіх живописців (Перуджіно, Содому, Лоренцо Лото та інших), які розписують папські палати, наказує їм витерти розпочаті фрески та доручає розмалювати Станці молодому Рафаелю. Не лише у період перемог, а й коли всі підкорені Юлієм міста у нього забирають французи, загрожуючи самому Риму й намагаючись скликати проти нього собор у Пізі, папа знаходить час, щоб тричі позувати для портрета Рафаеля, а остання була, підписана ним напередодні смерті, стосується довічної субсидії школі релігійних хорів, які в майбутньому прикрасять собою Палестрина та інші чудові музиканти.
Говорячи про третю і найважливішу причину розквіту мистецтва, а саме – про кількість геніальних людей, що жили у той час, ми недооцінюємо, наскільки їхнє життя було важким, і це попри численних покровителів. А ті останні, наскільки ж вони бували важкими у спілкуванні, ненадійними, мінливими, вони не платили за виконані роботи, їм самим у розпал воєн та заворушень не раз доводилося тікати, перетворюючись на жебраків. Ми недостатньо захоплюємось мірою характеру цих художників. Ні знищення їхніх творів, ні заслання та поневіряння були не здатні їх зламати. Візьмемо як приклад найбільших.
Леонардо да Вінчі. У світі, мабуть, збереглося не більше п’ятишести автентичних картин Леонардо з оригінальним колоритом. Його найбільша праця, «Таємна вечеря», закінчена в 1498 році, вже в 1540-му пожухла. До 1560 року її барви повністю зникли, залишились лише контури. Величезна модель глиняного коня, пам’ятник батькові міланського правителя Людовіко іль Моро, над яким Леонардо працює 16 років, перед відливом у бронзі (на бронзу немає грошей, бо війни коштують занадто дорого) в 1500 році повністю знищується стрільцями завойовника Мілана Людовика XII. Вони використовують пам’ятник як мішень для своїх стріл. Чудові картони Леонардо для «Битви при Ангіарі» (ця композиція мала прикрасити стіни резиденції Ради пріорів Флоренції) губляться в революційних заворушеннях у місті.
Мікеланджело. Його найбільшим досягненням є Сікстинська капела, яку він не хотів розписувати. Нагробний пам’ятник Юлія II – мрія життя Мікеланджело – залишається в проєкті. Він виконує лише кілька фрагментів, хоча в 1505 році йому довелося провести вісім місяців у Каррарі, займаючись виключно транспортуванням призначених для цього пам’ятника мармурових блоків. Велика бронзова статуя Юлія II (він працював над її литтям протягом 15 місяців), котру встановили в Болоньї в 1508 році, була зруйнована вже в 1511-му, коли місто було захоплене французами. Як записав учасник тих боїв, маршал Флеранж, зі статуї Юлія була відлита подвійна гармата, що з неї протягом шести днів обстрілювали папський замок.
Рафаель. Його Станці знищені французами вже в 1527 році, тобто через сім років після смерті Санті. Армія констебля Бурбона розпалює багаття в папських палатах, де розміщуються ці фрески. Пізніше Себастьяно дель Пйомбо відновлює їх.
Тіціан, який знав фрески до знищення, зустрічаючись із Себастьяном, запитує його, «хто цей нахаба і невіглас, який змастив ці обличчя?». Подальша низка інших реставрацій робилася людьми, які, напевно, і близько не вміли малювати так, як «невіглас» Себастьяно дель Пйомбо. Гете оглядає Станці в 1787 році і шкодує, що вони настільки сильно пошкоджені. Отож і після нього відбулася «ґрунтовна» реставрація. Те, що ми бачимо сьогодні, лише частково є роботою Рафаеля. Але Рафаелю ще пощастило. У світі чимало картин – незаперечно роботи його пензля і непошкоджених. А ще цей художник може послужити яскравим прикладом здатності трансформувати в мистецтво найтемніші сторони життя. Для багатьох із нас Рафаель викликає асоціації із майже солодкавістю. Так нам його збаналізували мільйони поганих репродукцій і ще гірші наслідувачі. У 1920 році великий французький живописець Дерен, революціонер і кубіст, відвідав Рим. Коли він повернувся до Парижа, то здивував своїх друзів, стверджуючи, що найбільш видатним художником у світі є Рафаель. Він мав на увазі того Рафаеля, котрий не має нічого спільного з популярними картинками, зробленими за його Мадоннами, але найближчого до реальності, яка його оточує, генія, який цю реальність перетворює. А якою була та реальність, в якій коренилося мистецтво Рафаеля, хай нам розкаже хоча б один із тисячі літописів епохи.
У 1509 році у Перуджі відбувається шлюб Асторре Бальоні з тогочасною світською дамою Лавінією Колумбою. Тієї ж ночі Ґріфонетто Бальоні влаштовує засідку і вбиває всіх родичів, які прийшли на це весілля. Цю ніч назвали «багряним весіллям» Перуджі. Наступного дня той же ж Ґріфонетто, смертельно поранений людьми Джана Паоло Бальоні, спливає кров’ю на головній площі Перуджі. Його мати вибігає на площу. Вона, яка вчора прокляла сина за вбивство, хоче його благословити. Однак за умови, що і він перед смертю простить своїм вбивцям. Юнак робить знак прощення і вмирає. Судячи з усього, Рафаель тоді був у Перуджі і бачив цю сцену. Через п’ять років та сама Аталанта Бальоні, мати Ґріфонетто, замовляє у Рафаеля «Покладання в труну» як відшкодування родинного злочину. (Тепер ця картина – одна з перлин експозиції в Галереї Боргезе.) На цю картину Рафаеля надихнув спогад про вмираючого Ґріфонетто, «прекрасного, як Ганімед», із головою на колінах у сповненої розпачу матері, «все ще прекрасної і молодої», і про її «залиту сльозами» невістку Зенобію Сфорца у натовпі переляканих глядачів. Літописець того часу Малераццо опише, як «натовп з повагою розступився, щоб дати пройти двом знатним дамам, коли вони проходили площею в одежах, заплямлених кров’ю». Той же літописець пише далі, що коли в криваву ніч дядько Ґріфонетто, Філіппо да Браччо, вбиває Сімонетто Бальоні на тій самій площі», – то вириває його все ще тремтяче серце, аби вгризтись у нього зубами.
То ж чи йдеться про те, що Ґріфонетто, Філіппо да Браччо та інші їх сучасники сягнули апофеозу вбивства і жорстокості, або ж мова про те, що сьогоднішні звірства ще більш небезпечні, оскільки більш масові та механізовані? Аж ніяк. Я просто хочу показати, що 12 років арабських «таборів» не зламали Сервантеса, що в такі криваві часи, як епоха Відродження, люди масштабу Леонардо, Мікеланджело, Рафаеля та сотень інших меншого формату залишили такі свідчення власного таланту й працездатності, аж завдяки ним багаторазово спалений і розграбований Рим донині залишається «вічним містом», повним пам’яток і краси.
Народи та індивіди можуть бути стерті на порох жорнами історії. Але саме тоді вони й отримують шанс зрости до справжньої величі.
***
У 1924 році в Горлицях я зустрівся із героєм тієї війни, священником Свєйковським. Він не покинув своєї парафії у Горлицях, що багаторазово переходили з рук до рук і були майже повністю знищені російськими, німецькими та австрійськими обстрілами. Високих відзнак, які йому прислав сам австрійський цісар, він не прийняв, пояснюючи відмову тим, що як священник хоче носити єдиний орден – хрест.
Він усе життя збирав метеликів та різних комах, колеги з Єзуїтського університету надсилали йому цінні зразки з усього світу і в 1914 році він уже мав колекцію з 35 000 метеликів.
У 1915 році випадкова шрапнель знищила його колекцію – плід праці цілого життя. Я зустрів його в 1924 році: він виходив щовечора із сіткою та короткою важкою палкою у вигляді булави. Він стукав нею по стовбурах дерев, аби у його сітку падали різні жуки, що серед них він віднаходив рідкісні види. Тоді він уже мав нову колекцію, що налічувала 8 000 метеликів та комах.
Сьогодні в Польщі знищені безцінні досягнення поколінь. Ну то й що, якщо у нас є люди з характером і заповзятістю священника Свєйковського.
«Золота гілка життя ніколи не всихає».
1944
