Посестри. Часопис №94 / «Свою першу дорожню валізу я купила у 44 з хвостиком...»

Свою першу дорожню валізу я купила у 44 з хвостиком.

Нині купила.

Зимного, голого, дощового дня. Такого осіннього, що майже зимового.

У якийсь енний день війни.

Досі була не потрібна.

 

Все моє поміщалось в наплічнику, іще не тривожному.

Легковажному, як і я.

Важче завжди носив чоловік – легко носив, як і жив легко.

Усміхнено носив.

Більше не буде ніколи.

Амінь.

 

…. Сестра помагала:

– Оцю бери, Анько валізу! Тільки оцю!

Так вона схожа на тебе, ну просто ти, Анько!

І таку ти точно ніколи не згубиш.

 

…Ось вона тут.

Серед квартири порожньої.

Серед життя порожнього.

Яскраво-червона.

Дивного такого відтінку,

Щось середнє між вишнею та кров’ю густою.

 

– Фабричний Китай, – казала базарниця. –

Із мегаміцного пластику.

Хоч кидай його, хоч стрибай по ньому – все витримає.

Чотири подвійних колеса, що обертаються навсібіч.

Хоч по сходах, хоч по камінню – витягне.

Ручка міцна висувна і замок кодовий.

 

Так вона схожа на мене. Ну просто я викапана…

 

Стою серед квартири порожньої.

Серед життя порожнього.

На роздоріжжі Божому.

– І куди мені далі? – питаю.