Посестри. Часопис №224 / так вимовив тебе серпень

Так вигадав тебе досвіт, порожній перебіг мов піщинки

на затоптаному килимі. Якби я була світлом,

сьогодні світила б холодно. Втратити пильність означає дати

долоням просякнутися собою, пройти крізь ряд вогненних обручів, а згодом

усе ж дозріти до дороги.

 

Так написав тебе вечір, непевний курсор мов магнітне поле,

із якого складається життя. Холод, замкнений у зіницях,

ставання навшпиньки для того, щоб сягнути вище неба.

Так вимовив тебе серпень, спільна трапеза, ластовиння,

міцно заплющені повіки, якими здіймається подих.

 

Всотатися в цей запах означає дати заспокоїтися сонцю, яке зайняте

тканням хвиль, дозволити стежкам поєднатися лише для того,

аби їх міг поглинути потік. Так заспівав тебе грудень,

мілководний струмок, який відкидає свою зовнішню форму

і стає вітром, що пестить голову.