Посестри. Часопис №217 / Кістяні ворота

Прокинувсь я сьогодні мов невидима тварина,

весь – порожнеча після тебе. Тільки шпилька кашлю

мене єднала з осінню, а пара зерен кварцу

нагадувала: щойно повернувся з підземелля,

 

на ліфті через паркінг, може, й кістяні ворота.

Або в таксі чи на метро – як слід не пам’ятаю.

Прокинувсь від короткої відомості від тебе,

та не вдавалося мені відповісти на неї,

 

адже мої порожні руки на клавіатурі

відтворювали рух вогню, немовби ним зробились.

Як полум’я, що врешті віднайшло собі поживу

і весь папір на попіл перетворює в архівах,

 

коли ж вкінці забракне кисню, дихання втрачає,

і вже ні голосу, ні тіла, ні тепла немає.