Посестри. Часопис №211 / Щасливе кохання

Щасливе кохання. Чи це нормально,

чи варте уваги, чи має користь –

що світові з двох людей,

котрі не бачать світу?

 

Вивищені одне до одного без жодної на те підстави,

перші-ліпші з мільйона, але переконані,

що так мусило статись – в нагороду за що? за ніщо;

світло лине нізвідки –

так чому саме на цих, не на інших?

Чи то кривдить справедливість? Так.

Чи порушує дбайливо зводжені принципи,

скидає з п’єдесталу мораль? Порушує і скидає.

 

Погляньте на тих щасливців:

якби ж маскувались хоч трохи,

вдавали пригніченість, друзям підносячи дух!

Слухайте, як вони сміються – виклично.

Якою мовою розмовляють – зрозумілою на позір.

А ті їхні церемонії, ритуали,

вигадані обов’язки одне перед одним –

це схоже на спражню змову за спиною людства!

 

Важко передбачити, до чого б дійшло,

коли б їх приклад можна було наслідувати.

На що могли б розраховувати релігії, поезії,

що пам’яталося б, що б занехаялося,

хто погодився б залишитися у рамках.

 

Щасливе кохання. Чи це необхідно?

Такт і здоровий глузд підказують нам замовчувати його,

неначе скандал у найвищих сферах життя.

Прегарні малята народжуються і без його допомоги.

Не здужало б ніколи залюднити планету,

трапляється ж так рідко.

 

Хай люди, які не знають щасливого кохання,

стверджують, що ніде не існує щасливого кохання.

 

З вірою в це буде їм легше і жити, і помирати.