Посестри. Часопис №21 / Як дерево, що не існує без полум'я

ЯК ДЕРЕВО, ЩО НЕ ІСНУЄ БЕЗ ПОЛУМ’Я 

 

Безконечність – зайва, 

як пустир перед вікнами, де вічно гуляє пил 

і сплять бездомні собаки. Колись 

надто близько до безконечності  

побудували доми наші батьки. 

Надто довго ми дихали нею, спали з нею 

в обіймах, носили її в кишені, ніби каштан, 

подарований дівчинкою, яка – коли б не життя – 

стала б нашим життям. 

Вона випадає нам з горла, коли ми співаємо, 

випадає нам з рота, як хрип, коли треба назватись, 

випадає з кишень, коли їх вивертають оті 

на кордонах. Вони знають, що нас не можна впускати, 

бо з таким  багажем  

для нас всі кордони внутрішні, тобто неподоланні. 

Ми лишали б її після себе, навіть якби вміли 

за собою прибрати. Як газ, невидима,  

вона спалахує від найменшої іскри, 

що між нами проскакує, і не хоче загаснути, 

і чіпляється за нас, як потопельник, як полум’я, 

що не існує без дерева, 

або як дерево, що не існує без полум’я.