Посестри. Часопис №21 / Поезія

Поезії не потребую для дихання,

любові, кусання губ, розчинення

у місті, у болю, крикові, вбиванні. Поезії

не потребую зовсім. Вона мене хапає

за горло паперовою рукою: сочиться афоризмів

суха кров, сірі очка постулатів мружаться,

розплющуються, глухо волає тлум з-за

барикади,  будованої вгору, де

облаштовують оселі для вигнанців.

О, ні, поезія глядить на мене, як налякане

звірятко, грюкніть дверима – і розлетиться

дійсність, скромна трудяща лірика

безпосереднього, що відкладає полеміку

до кращого часу. Поезія –  брудний рушник

готельний, що переходить із рук у руки і тхне

завжди тим самим сірим милом. Як добре

утримуватись смертю, котра на довгі

бігає дистанції по скверу Медісон,

і вірить –  це така метафора, що забезпечить 

справжню невмирущість.