Посестри. Часопис №21 / Дорогою з Києва читала вголос усю поезію, яку знала напам’ять, аби не заснути за кермом. Розмова з Катериною Бабкіною
Катерина Бабкіна – відома письменниця. Незабаром її дитяча повість «Шапочка і кит» вийде у британському видавництві Penguin Random House. Бабкіна прожила перші чотири місяці великої війни у Польщі, тепер переїхала до Великої Британії. Наша розмова є своєрідним підсумком польського досвіду, а також відвертим аналізом власного досвіду війни.
– Ти щойно повернулася з фестивалю Ольги Токарчук «Гори літератури». Знаю, що там були українські учасниці і що загалом фестиваль мав суттєвий акцент на українській проблематиці. Розкажи про це більше.
– Це один із найбільших у Європі літературних фестивалів, який триває дев’ять днів і дуже цікаво організований. Його події відбуваються в маленьких гірських містечках неподалік чеського кордону. До цих містечок з усього світу приїздить величезна кількість людей. Мені дуже симпатизує такий дієвий спосіб привернення уваги до цієї місцевості. На подіях в ті дні, коли я була на фестивалі, було по 500–600 глядачів. Скажімо, зустріч із Оксаною Забужко зібрала не менше шести сотень людей аудиторії.
Мені було цікаво поговорити про Україну та не про Україну. Цей досвід показав і викривлення в сприйнятті, що сталися зі мною та багатьма іншими українками й українцями після 24 лютого.
Наприклад, я слухала зустріч із букерівським лауреатом Річардом Фленаганом, присвячену його останній книжці. Розмова почалася з того, що Фленаган говорив про Австралію як майбутнє Європи, де майбутні лісові пожежі будуть набагато більш руйнівними, ніж теперішні – такими ж, як в Австралії останніми роками. Це станеться, якщо не змінити наше ставлення до довкілля. Мовляв, звірятка вимирають, риби вимирають…
Які звірятка, які риби, коли в Україні йде війна, коли російські ракети нас убивають, коли Херсон, Маріуполь, Вінниця, Краматорськ? Я слухала його слова та усвідомила власну агресію у відповідь на цю розмову про захист довкілля. Та потім я трохи подумала про те, що факт війни в Україні не заперечує факту інших катастроф у світі. На жаль, у світі справді продовжують горіти ліси.
– Так, якщо станеться кінець світу, то росії більше не існуватиме.
– Як і не існуватиме ні Херсона, ні Маріуполя, ні Вінниці, ні Краматорська.
Але моєю першою реакцією справді було відторгнення всього, що не стосується української трагедії та російських воєнних злочинів. Усе інше спершу видалося мені менш вартісним і менш потрібним. Настільки, що в якусь мить мені захотілося взяти мікрофон, встати та запитати: «Які, нафіг, риби?»
Після зустрічі я про це йому розповіла. Фленаган у відповідь пояснив, що дуже уважно стежить за подіями в Україні, підтримує Україну, але не говорив про це, бо про це не запитував модератор. І дуже переживав, що міг якось образити слухачів із України.
Потім я думала та згадувала, як свого часу ми звикали до війни на Сході 2014 року. Спершу був жах, волонтерство, допомога… а вже за два роки такі новини ми читали максимум раз на тиждень. Війна була «десь там» для багатьох. Так само і в Європі – не всі можуть перейматися Україною щодня. Адже все нібито без змін: відбувається жах, триває війна, нічого нового. Наша трагедія страшна, але не єдина. Так, бувають якісь особливо жахливі події, які можна виміряти в трупокілометрах. Але й після них увага до війни знову трохи стихає.
– Ти приїхала з України в Польщу й залишаєшся тут уже чотири місяці. В своєму польському житті ти відчуваєш від оточення оту згадану втому від України?
– В моїх колах звикання до війни полягає в тому, що люди звикли щодня докладати зусиль. Вони звикли до того, що це – частина їхнього життя. Думаю, це хороше звикання. Наприклад, Ірек Грін, директор Вроцлавського будинку літератури, який модерував тут одну зустріч із Вікою Амеліною та Наталкою Сняданко, попросив говорити не «Польща допомагає», а «поляки допомагають». Загалом людям важливо підкреслити, що допомагають люди, а не уряд. У цьому є раціональне зерно, звичайно. З іншого боку, українці так звикли покладатися саме на громадянське суспільство, що мають на увазі небайдужих поляків, коли говорять про Польщу.
Водночас, треба визнати, що уряд також підтримує, а не тільки громадянське суспільство. Можливо, ця солідарність дає політикам додаткові політичні бали. Проте українки та українці, які приїхали до Польщі, змогли отримати багато важливого – житло, соціальні виплати, страховку, освіту, медицину.
Я волонтерила – заповнювала документи тим, хто не вміє читати й писати латинкою. Люди з сіл, котрі ніколи не мали закордонного паспорта і котрі несподівано й вимушено покидали свої домівки та їхали за кордон, мали з цим певні складнощі. Але для легального статусу потрібно одну папірчинку – податковий номер «песель». Це нескладна процедура, слід заповнити формуляр на одну сторінку, латинкою вписавши своє ім’я, адресу та інші дані. Не всім це дається однаково легко. Так само тяжко буває в банках, податковій, навіть під час відвідин супермаркетів…
– Ти відчуваєш гостинність?
– Так. Звичайно, на побутовому рівні у Польщі відчувається певна напруга – все ж таки ми говоримо про мільйони населення, що приїхали в країну. Але люди намагаються бути дуже терплячими та допомагати. Я не трапляла на натяки про те, що українцям пора повертатися додому. А от у Львові я бачила мурал «Час додому», тобто його фото, мене від нього аж трохи пересмикнуло.
Коли я їздила в Польщу отримувати нагороду «Ангелус», то саме тривала напруга на польському кордоні з Білоруссю. Тоді на білоруській території біля польського кордону зібралися тисячі біженців, котрі нібито намагалися прорватися в Польщу. Напруга там триває дотепер, дорослі люди і діти живуть у лісах, в неприйнятних умовах. Коли йшлося про можливість російського вторгнення в Україну, я боялася, що, аналогічно з тим досвідом, може статися так само – і кордони в ЄС будуть для нас закриті. Мовляв, ми глибоко стурбовані, але ви залишайтеся вдома та розбирайтеся самі. Тому, на мою думку, підтримка з боку поляків надзвичайно важлива, як і важливо те, що уряди країн вирішили відкрити кордони і спростити процедуру їхнього перетину тощо. Я втішена, що людям, які мали таку потребу, відкрили можливість врятуватися в Польщі.
– Ти вже заговорила про довоєнні виклики та передчуття майбутніх воєнних подій. Яким було твоє 24 лютого?
– Для мене все почалося 23 лютого. Мені подзвонила приятелька та передала слова нашого спільного приятеля, що «сьогодні точно почнеться». Я з того посміялася: вже не раз говорили про те, що точно почнеться – то 16 лютого, то 22 лютого. Ми ж усі тоді сміялися, ніби треба оголосити весь графік вторгнень наперед.
Із подружкою я зі сміхом домовилася, щоби вона мені подзвонила, коли все почнеться. І лягла спати. О 4:55 ранку задзвонив телефон. Мені не було потрібно відкривати ноутбук або новини в телефоні, аби зрозуміти, що саме сталося. Оскільки в мене маленька дитина, то дзвінок о 4:55 ранку міг бути тільки з однієї причини. Я не підняла слухавки. Лежала в ліжку та думала, що робити.
Потім я зателефонувала мамі, розбудила її. Вона почала збиратися в школу: як учителька збиралася бути там, зустрічати учнів, які, можливо, прийдуть у бомбосховище. Після розмови я дивилася на доньку. Вона міцно спала, а я думала про те, коли ще вона так міцно поспить… Не стала її будити, сама теж вирішила лягти й поспати ще трохи. Чому? Бо я просто не вірила, що це можливо.
Якщо чесно, мені досі не ясно, чому мене та інших громадян України не попередили про те, що всім треба готуватися до війни і що з деяких міст і сіл варто евакуюватися вже зараз? Чому за два дні до вторгнення до моєї мами в школу на Позняках прийшов батько одного з її учнів. Той тато сказав мамі, що в четвер вночі буде наступ із території Білорусі, з Житомирської області. Він хотів забрати всі документи сина та виїхати з Києва з родиною. Це був якийсь звичайний собі чоловік, це дуже проста школа “на райончику” – і він знав.
Цей випадок говорить мені, що інформація про напад і його напрямки була. Але її чомусь приховали від населення, як мені здається. Не було організовано державної евакуації по напрямку наступу. А найгірше те, що люди, по яких таки приїздили волонтери, аби запропонувати евакуацію, відмовлялися виїжджати. Як одну з причин цього я вбачаю отой постійний наратив про те, як все добре і які ми сильні, бо за нами правда і ми переможемо, який транслювався на всіх рівнях – від блогерів до уряду.
Я розумію, що рівень довіри до держави не дуже високий. Але думаю, якби чесно сказали, що саме буде в майбутньому – замість бравурного підтримання бойового духу та оптимізму – тисячі людей би вижили.
Я сама мало не поїхала в Бучу – в будинок до друзів, де є підвал. Моє рішення їхати за кордон не було раціональним. Так склалося.
– Як це склалося?
– 24 лютого було дуже схоже на суботу чи неділю – всі на вулиці з дітьми та собаками, але не п’ють лавандову латешечку, а стоять у черзі до супермаркетів, аптек і банкоматів.
Я теж узяла візочок і пішла в банк, аби з сейфа витягнути мої заощадження. З банку були зняті всі вивіски, на вході висів амбарний замок. Тож я стала в чергу в банкомат. Мене пропустив якийсь чоловік – пригадую, я ще перепитала, чи він впевнений у тому, що хоче мене пропускати.
До мене приїхали Таня, моя директорка, та мама. Ми вчотирьох сиділи вдома, читали новини про те, що почало прилітати на лівий берег. Житомирська траса вже стала в пробку. Було не ясно, що робити. В цей самий час я телефоную різним знайомим. Когось це застало в залі відльотів Борисполя, хтось саме мав повернутися в Київ після відпустки.
Пригадую, я зібрала валізу теплих речей і корзину їжі, яку взагалі ніяк не треба готувати. Чомусь спакувала спальний мішок. Певно, я зібрала речі для ночівлі в бомбосховищі. Знайшла мапу укриттів, вийшла на вулицю, походила за тими адресами та виявила, що всі ті позначені на мапі підвали – насправді офіси та магазини. І там зачинено.
Я написала про це на фейсбуці, запитала, де шукати укриттів. Мені відповіла волонтерка Віолетта Кіртока, котра сказала, що треба їхати на квартиру до Юлі в Протасів Яр, де є велика квартира та бомбосховище. Потім мені передзвонила сама Юля та запросила до себе. Я ввічливо сказала, що приїду, якщо раптом щось почнеться. Вона мене перебила та уточнила, що прямо зараз я маю спакувати речі, сісти в машину, їхати до неї, ось точка на карті. В мене увімкнувся такий собі режим вівці – я просто зібралася та зробила, як вона сказала.
В тій квартирі ми їмо, годинку спимо, час від часу одягаємося в теплий одяг і спускаємося в бомбосховище. Одночасно з тим моя дитина абсолютно щаслива, бо вона дуже любить собак, а їх багато і в квартирі, і в укритті.
Під ранок прийшли хлопці та сказали, що варто виїжджати просто зараз, тому що Київ намагаються оточити – і наступного дня кільце може замкнутися. Житомирська траса вже стояла, тому ми розгорнули карту та шукали об’їзди. В цю мить я зрозуміла, що добре знаю Київську область – багато куди їздила то в басейн, то в рибгосп, то в будинок відпочинку. Також я добре знаю дорогу на захід, тому що раніше, коли ще був живий дід, щомісяця їздила автом в Івано-Франківськ або у Львів – мені було нудно їздити однаковою дорогою, тому я їздила різними.
Ми з хлопцями накреслили маршрут, який об’їжджав усі населенні пункти, що можуть бути стратегічними цілями – через ліси та поля. До Тернополя ми виїхали одразу після кінця комендантської години, їхали 20 годин, рухаючись лісами та полями між двома арміями.
Ми їхали дорогами, які дорогами не були. На одній із них колесо таки потрапляє в яму – я рву колесо під Тернополем о першій ночі. Якийсь чоловік на евакуаторі дає телефон якоїсь жінки та каже їй подзвонити, та жінка посилає подзвонити ще комусь, в результаті до мене приїжджає шиномонтаж – слюсар і жіночка моєї комплекції, директорка шиномонтажу. Вони зняли моє колесо, забрали з собою, повернули за дві години, за все взяли 800 гривень, ще й дали 200 гривень здачі з моєї тисячі, хоча я просила взяти тисячу.
Я не спала дві доби. Засинала за кермом, за узбіччі мені ввижалися римські пінії. Таня змусила мене читати напам’ять усю поезію, яку я знала, – аби не заснути. В Тернополі в брата моєї директорки є квартира, де на нас уже чекали. Нас там годують і наливають припасеного бензину. Я не спала дві доби, тому одразу звалилася спати. Проспала три години, потім знову сирени, знову одягатися та йти шукати бомбосховище. Я зрозуміла, що в такому темпі довго не витримаю.
Так ми вирішили рухатися далі з донькою та мамою. Зібралися зранку та поїхали на невеличкий перехід кордону з Польшею.
– У тебе був план для Польщі?
– Я не вибирала країну, куди їхала. Можливо, хтось був у ресурсі для роздумів про те, в якому кліматі краще жити і де кращий соціальний пакет. Особисто я просто тікала, тому що не могла витримати те, що відбувається навколо.
Я з кордону подзвонила Іреку Гріну, директору Вроцлавського дому літератури. Я мала бути в них на резиденції за півроку, в серпні, та запитала, чи готові вони мене прийняти зараз. Він сказав, що так і що вже завтра на мене чекатиме квартира.
Завтра – це було зарано, бо в черзі на кордоні я провела чотири дні. Це було як маленьке життя. Особливо важко було те, що ти не можеш спати всю ніч. Чому? Бо попри те, що машина проїздить заледве сто метрів раз на годину, раз на годину ти все ж таки мусиш їх проїхати.
Місцеві з навколишніх сіл біля Смільниці швидко самоорганізувалися. Вже в найпершу ніч вони їздили велосипедами вздовж черги та стукали у вікна – будили водійок зі словами «під’їзд». Уранці бабусі вийшли з будинків із кавниками та цукерками. Одна з них відмовлялася брати в мене гроші, поки я не пояснила, що плачу не за себе, а за цукерки та каву для тих, хто в майбутньому потребуватиме такого сніданку. Бо за мною була черга ще не менше 70 кілометрів.
Мене вразило, що люди легко пускали мене в свої будинки, коли треба було помити доньку, бо дитина какає, і їй треба міняти памперси. Нас пускали в хазяйські ванні кімнати, давали чисті рушники. В одній із таких хат я, вже повертаючись, побачила на кухні буквально все село, що ліпило тисячі вареників і співали народних пісень. Наступного дня всю чергу годували жирними смачними домашніми варениками.
Закінчити переїзд через кордон мені допомогли польські друзі. Я попросила їх зустріти нас на кордоні, вони чекали три дні, а потім не витримали. Купили чотири каністри бензину, перейшли через кордон на український бік, знайшли мою машину та заправили мене і сусідні автівки. Лукаш сів за кермо, і я нарешті змогла поспати – вперше за три доби. Кордон ми перетнули ще через добу.
– Що ти відчула, коли опинилася в безпеці?
– У Вроцлав я приїхала дуже активна – дався взнаки адреналіновий вибух. Мене почало накривати усвідомленням усієї серйозності ситуації тільки за місяць, коли ми облаштувалися в теплі та спокої, коли почав спадати адреналін.
За перший місяць я на адреналіні витратила велику частину заощаджень, певно, як і всі – закинути на бензин, на бронік, на пошук житла, на евакуацію… Потім я систематизувала свою благодійність.
– Велика війна для багатьох стала досвідом перетворення на людей, які не лише самі дають на благодійність, але й мусять приймати благодійність. Приймають допомогу від інших – інституційно чи горизонтально. Як ти з цим даєш раду?
– Приймати допомогу мені дуже непросто. Мені не була потрібна грошова допомога, тут вистачило моїх заощаджень, але була потрібна підтримка – нехай навіть просто попроситися в чужу хату помити попу дитині.
Допомагати – простіше та приємніше. Мені важко усвідомлювати себе як біженку та людину, котра потребує тимчасового захисту. Я звикла бути в позиції людини, котра допомагає. Я залишаюся такою людиною, проте тепер також мушу приймати допомогу.
З іншого боку, це дуже цілюще відчуття. Тепер я знаю, що навіть якщо зникнуть усі близькі, в світі все одно знайдуться люди, котрі стануть за мене.
