Посестри. Часопис №205 / Студентський провулок
Спекотний шал літніх днів мчався вулицями, і не було прохолоди навіть у чорних кінських хвостах тіней. Будинки зсихались, як сухарі, і, здається, були готові розсипатись на порох, на сіре борошно пилу; затулялися зеленим віконницями вікна, двері примружувались та наставляли, ніби долоні від сонця, дерев’яні дашки. У цій частині міста сиділа затишна провінція, вміру гладка, серед квітів і смітників, вуличних колонок, потрісканого асфальту, крізь який де-не-де підморгував брук. У такий пал вона млосно спускалась вулицею Купальною до води, до замшілого по краях Тетерева. Несла на плечі рушник із кошлатої зарості, і хода її потріскувала розбитими пляшками, ніби іскрами. І все у ті дні було патріархально мовчазне, і від того ж добряче наелектризоване.
Наш директор, Віктор Шкуринський, незмінно у світлому полотняному костюмі, на якому тіні плели свій абстрактний малюнок, накульгував пологою вулицею у бік художньої школи, цього загубленого світу на Студентському провулку, де так гостро пнулось із чорноти всяке буйство і так м’яко пахло фарбами. Біля воріт колишньої садиби його терпляче чекала вівчарка Аліса, цариця для всіх навколишніх псів. Забачивши господаря, вона дико вищала, качалася по землі й лащилася, між іншим ніби виповідаючи усі незвичайні історії, що сталися минулої ночі. Пан Шкуринський відсапувався, сідав у тіні яблуні й діставав люльку. Його темні очі прикипали до гострорукого війська кропиви, махрових чорнобривців, дещо легковажних флоксів – так сплітався в уяві сьогоднішній вінок трохи екстравагантного натюрморту, букет, яким він напоїть рот вази. Аліса просто задоволено вмостилась біля ніг, її шовковий язик майорів кораловим прапорцем, ніби вітаючи всепроникність та злагодженість прийдешнього літа.
Рипнула хвіртка – починали сходитись учні. Іван, як завжди, перший, швидко прошмигнув у прохолоду класів. Уже скоро канікули, але це його більше засмучувало, ніж тішило. Він важко міг уявити себе без цих інтер’єрів, де високі шиї покоїв закінчувались білим обличчям просвітленої стелі, з боків звисали сережки-бра, плечі стін плавно ставали зеленим гольфом підлоги. Було у школі щось загадкове, такий приторний чар старовини й занехаяності, наполовину беззубого роялю, гіпсових зліпків, тісних закутків, скрипучих половиць, із-під яких ось-ось мають відкритися тайники: небезпечні листування, родинні реліквії, а може, просто зворушливі дитячі сховки.
Принаймні подібний випадково знайшла Маргарита однієї лютої зими. Тоді нам відімкнули опалення, і учні з величезним подивом дізналися, що в школі є груба, обкладена лискучими кахлями піч, у відгородженому закапелку між кімнатами. Поки усі були зайняті питанням палива: хмизу, старих підшивок радянських журналів та всякого різного непотребу з веранди, Маргарита зайнялася вивченням грубки, знайшла невеличкі, замазані вапном дверцята в стіні, а за ними – залізну коробку, всередині якої були два товсті скельця, великий цвях та рівний шматок березової кори. Від цього скарбу на обличчі директора майнула зніяковіла усмішка і він надовго засів у кабінеті.
От і сьогодні він привітався з усіма вчителями та дітьми, потиснув руку Григорію Валерійовичу, перекинувся словом із прибиральницею та відгородився від світу за скляними дверима, увесь поважний і мудрий, як волоський горіх. У такому спогляданні він плив крізь гирла саду, крізь затоку забутої городянами вулички, крізь загальне шумовиння нового міста згори і здавався риштуванням, підрамником, з якого Бог на хвильку стер полотно обличчя. А потім він, як і завжди, увімкнув радіо, чиє зіжмакане белькотіння повертало реальність, на полотні наново виринали давно знайомі риси, проступав архіпелаг носа, вивищувались брови гір, плато чола, і відживлювались тернові озера очей. І тепер він знову міг іти до нас, вчити, говорити про перспективу, виправляти невдалі моменти, розігрувати серед вистави кропіткого рисунку легку інтермедію начерку або шаржу.
Сьогодні він зовсім від цього захмелів, коні історій неслись і неслись, так що несила було працювати, тільки слухати про його літування у лісника, про те, як він уперше побачив картину, як малював вуглиною на стіні хати косулю… Ці розмови були інструкціями до розуміння його робіт – дрімучих пейзажів із лобами поліських валунів, химородних коренів, закинутих кладок через лісові потічки, хвиль різнотрав’я серед соснових щогл.
Здавалось, цей абсолютно вегетативний маляр ніколи не покидав картин свого дитинства, бачилось, як у ньому живе сама природа: розкішна й німа. Але як би він не тікав на свої романтичні поляни, щось інше просочувалось туди – галявина ставала найдальшим, завжди замкненим покоєм, камінь – диваном, гілки – полицями, а дупло – порожньою світлиною, на якій іще не з’явився груповий портрет його великої сім’ї, так нагло перетасованої шулерами війн. Він забувався. Ми ж знали про все, що можна було розгледіти через шпарину у дверях у завжди-замкненій-кімнаті: про католицьке розп’яття над старовинним ліжком, про різьблений буфет, про фото по-материнському красивої жінки в овальній рамі на столі та про знайому нам коробку поряд. Усі ці речі не були розкішними, але вони промовляли. Це був його маленький олтар дитинства, залишки великої кораблетрощі, дбайливо зібрані у колишньому дідівському домі. Ключі перестрибували пружкими кониками у кишені директора художньої школи, у саду скрипіла акація.
Житомир, 2015
