Посестри. Часопис №73 / Імператив Алли Горської

Є імена, магнетична притягальність яких із роками не поменшується, а, навпаки, стократно побільшується. Таким магнетично притягальним є ім’я Алли Горської (1929 – 1970). В історії української культури ХХ століття воно займає особливе місце, задаючи вектор не тільки модерних мистецьких шукань і нових пластичних рішень в образотворчому та монументальному мистецтві, а й вектор громадянської зрілості, мужності митців в умовах тоталітарної системи.

Ця громадянська мужність оприявлювалася в межах такого яскравого явища, яким було українське шістдесятництво, яке, власне, й «народило» Аллу Горську як патріотично налаштовану непересічну мисткиню, покликану творити «нову історію» України. Це особливо важливо тому, що соціокультурна ситуація 1960-х рр прийняла Аллу Горську із російськомовного середовища – і її «активна українськість» була не лише маніфестацією вільного вибору, а й викликом тоталітарній системі, яка всіляко практикувала придушення національних імпульсів української ментальності. Людмила Семикіна, духовна посестра Алли Горської згадує:

Ризик – це влада над своєю власною долею, – любила повторювати Горська. Ризикувати – це було в її характері [...] Горська першою підвелася з колін і почала чинити суд над усім підлим, нелюдським.Горська Алла. Душа українського шістдесятництва / упор. Л. Огнєва. Київ : Смолоскип, 2015. С. 625.[1]

Алла Горська – це цілий сюжет в історії українського шістдесятництва, зі своїми колізіями, першим і другим планами, комунікативним полем, зав’язкою і трагічною розв’язкою – «моторошною таємницею фіналу» (Р. Корогодський). По-звірячому вбита Алла стала фактично моральним вироком самій системі, яка таким чином продемонструвала страх перед людьми цілісними, послідовними, цілеспрямованими, яких неможливо було залякати – їх можна було тільки цинічно знищити. Її яскрава доля – а Алла була яскравою в усьому: у творчості, у вчинках, у спілкуванні, в оцінках реальності, навіть у манері одягатися – залишила по собі чимало нез’ясованих питань і поживи для роздумів, що їх можна умовно звести до одного запитання: а чи була та Доля-Приділ прихильною до митця такого масштабу? І як би окреслився творчий шлях Алли Горської, якби час дав їй шанс відбутися повною мірою?

А якщо цей спалах і був її творчим шансом, то чи так вона розпорядилася ним? Одне безперечно: її активна присутність, радше діяльна активність в опозиційному русі спротиву, надала йому такого яскравого забарвлення, що годі собі уявити шістдесятництво без «його душі» (вислів Р. Корогодського) в особі цієї вродливої й у всьому талановитої жінки.

Саме Алла і є найяскравішим прикладом неофіта на ниві національного усвідомлення. В ній, людині мистецьки вразливій, емоційно багатій, просто променіє пристрасть новопосвяченого. Щойно припала до національного джерела, відкрила для себе Україну, її мову і себе в Україні, звідси бажання напоїти з цього джерела інших, активне «вербування» соратників – як сенс життя, як мірило оцінок, як спонука до чину. Все її життя, вся діяльність, лінія поведінки – свідчать про це, –

так оцінює шлях Алли Горської Михайлина КоцюбинськаКоцюбинська М. «Зафіксоване і нетлінне»: роздуми про епістолярну творчість. Київ: Дух і Літера, 2001. С. 98.[2].

Народилася Алла Олександрівна Горська 18 вересня 1929 р. у Ялті в родині Олександра Валентиновича Горського, одного з організаторів радянського кінематографу. Разом із матір’ю пережила дві блокадні зими в Ленінграді. Виявивши в Алли хист до малювання ще в ранньому віці, батьки, які на той час уже мешкали в Києві, віддали доньку до Київської художньої школи ім. Т. Шевченка. Далі Алла стала студенткою живописного факультету Київського художнього інституту, її творчим наставником був Сергій Григор’єв. Улітку 1952 р. Алла вийшла заміж за Віктора Зарецького – й до самої трагічної Аллиної смерті їхні імена завжди називали в парі.

Їхня квартира на вулиці Рєпіна, так само, як і майстерня на вулиці Філатова, у шістдесятих були місцем, де збиралися, гуртувалися молоді неофіти – ті, чиї імена стануть згодом символом незалежної України. Творчий шлях Алли Горської починався успішно: її ім’я мало не зі студентських літ «вписувалось» у загальносоюзний контекст. Досить згадати лиш те, що вона була учасницею ІІІ Всесоюзної виставки дипломів художніх вишів (робота «Санкомісія»), виставки творів молодих художників СРСР до VI Всесоюзного фестивалю молоді й студентів 1957 р., республіканської виставки 1960 р., де експонувався її груповий портрет бригади комуністичної праці П. Польщикова шахти «Північна-2». З-поміж відомих її робіт – низка портретів, зокрема «Автопортрет з сином» (1960), «Портрет батька» (1960), «Портрет В. Симоненка» (1963), а також «Абетка» (1960), «Біля річки» (1962 – 1963).

Шукаючи свого мистецького «квіту папороті» серед простих трудівників, Алла виявляла не стільки лояльність до тодішніх мистецьких тенденцій пафосного звеличення «досягнень соціалізму», «трудових подвигів правофлангових», скільки свою внутрішню повагу до людей звичайних професій, інтерес до їхнього повсякденного життя, яке було менш фальшивим, природнішим, органічнішим, аніж життя партійних бонз чи державних функціонерів.

Здобуваючись на своє власне опертя в цьому житті, той внутрішній стержень, який і робить людину людиною, вона мимоволі шукала цього і в інших. Такі мистецькі десанти у «трудову гущу» Алла Горська практикувала й пізніше – коли її захопив вир шістдесятницького руху з його домінантою громадянського й мистецького самовизначення. Тоді на її мольбертіз’являються, зокрема, полотна з портретами О. Довженка, Б. Антоненка-Давидовича, І. Світличного, В. Симоненка, Є. Сверстюка чи, скажімо, ескізи обкладинки до книжки Л. Костенко «Зоряний інтеграл»...

Тож ми зобов’язані Аллі Горській не тільки її творчим пошукам у царині монументального мистецтва, зразкам високої мужності, послідовності, відданості, а ще й тим, що вона залишила в мистецькій скарбниці України цілу галерею портретів своїх сучасників – українських шістдесятників – таких, якими вона їх знала, якими вони були тоді, в 1960-х: молодих, рвійних, нескорених, покликаних вітром волі. «Алла і спокій – речі несумісні. Спокій для неї був тотожним смерті – як у житті, так і в творчості», – згадує С. Білокінь. Уявлення про її напружене мистецьке життя, несамовитість у праці дають рядки з листа 1968 року до ув’язненого Опанаса Заливахи:

Працюємо. Робота бісить, перекручує, відбирає, дає. Кераміка. Кора. Дерево. Картони фресок для гуманітарного корпусу університету. Мабуть, не буде [...] Невеличка виставка в Москві. Мон[ументальне] мистецтво. Фотографії. Давали: Донецьк – школу, Жданів – «Дерево життя», «Птах». Київ – «Вітряк», «Полтаву». Взяли: 1. Архітектуру школи – боковий фасад, два бокових торці. 2. «Вітряк», «Полтаву» (ці монументальні роботи завершено 1968 р. – Л. Т.). «Прометеїв», Жданів, не взяли. Подача ні к чорту. Лобова, тупа. Задум мистецький навіть у фотографії потрібен. Робимо декілька робіт на виставкуЛистування з соратниками та друзями // Алла Горська. Червона тінь калини... С. 53.[3].

Емоційне, зболене звертання до стражденного – і скупі, точні рядки – як звук метронома – «самозвіту»: усе, що вкладається в слово «працюємо». Чітко, коротко, конспективно, ба навіть різко окреслено цілий спектр творчих зацікавлень і робіт, які творилися й які треба було пропустити через «сито» творчих комісій, дістати численні схвалення, дозволи ідеологічних перестрахувальників. Напружений ритм роботи посилювався напругою цих безконечних «комісій», «схвалень», «дозволів», «рішень»... «Ми працюємо втрьох. Знайомтесь: художники Віктор Зарецький, Борис Плаксій і я, – писала Алла Горська в листі до художника Любослава Гуцалюка. – Останнім часом ми зробили в Києві два ресторани – “Полтава” та “Вітряк”. Вони мають етнографічно-модерний характер... Тобто ці споруди між минулим і сучасним. Ближче до минулого. В наших роботах ми прагнули сучасності в кольорах, пластиці, композиції. А головне – хотіли подивитися на світ – як Світовид, на всі чотири боки. Може, на два і вийшло»Листування з соратниками та друзями // Алла Горська. Червона тінь калини... С. 102.[4].

Аллі були властиві і «чисті узагальнення, і узагальнення через конкретне», оскільки, на її переконання, і те, й інше існує. І все визначається високою метою: «Аби була Земля наша, її біль, її кров, її Сонце» Листування з соратниками та друзями // Алла Горська. Червона тінь калини... С.98–99.[5]. У листі до Віри Вовк вона писала: «Світової інформації чортма. Ходимо з зав’язаними очима, навпомацки»Листування з соратниками та друзями // Алла Горська. Червона тінь калини... С. 103.[6]. І невимовно тішилася тими мистецькими виданнями, що їх надсилала до Києва ця поетеса. Одним із мистецьких захоплень Алли Горської був мексиканський монументалізм, зокрема творчіть Сікейроса, з приводу якої вона часто дискутувала.

Однак це захоплення не могло переважити її потягу до українського народного мистецтва з його архетипною символікою, первнями національної ментальності. Саме тому відбувалася її віртуальна «суперечка» з бойчукістами, які, на її думку, ігнорували народне мистецтво (вона уявляла його як «єдність протилежностей») як першоджерело. Категоричність у судженнях відбивала її власне бачення, її націоцентризм, до джерела якого вона припала зі спраглістю неофіта. «Я хочу мати українське обличчя в світі, а не обличчя Рівери на Україні»Алла Горська. Душа українського шістдесятництва. С. 226.[7], – зізнавалася мисткиня. Розмисли Алли Горської щодо мистецтва сягали філософських узагальнень:

Не яскраві, а протилежні сполуки утворюють національний колір. Ще й сучаснийАлла Горська. Душа українського шістдесятництва. С. 241.[8];

Колір як соліст у живописі (звичайно, і в монументалізмі) виступає в народному мистецтві як національна категорія; колір – зміст, душа, історія народу, його лице [...] Сюжет не є ознакою національного. Він окремо не існує. Зміст є форма. Форма є зміст. Історія мистецтва – історія форми – історія народуЛистування з соратниками та друзями // Алла Горська. Червона тінь калини... С. 51.[9].

Недаремно книжка листів, спогадів і статей про Аллу Горську, любовно зібраних і упорядкованих її друзями, має назву «Червона тінь калини», адже калина – цей символ незнищенної України – стала наскрізним мотивом-символом її творчості.

Ярій, душе. Ярій, а не ридай.

У білій стужі сонце України.

А ти шукай – червону тінь калини

на чорних водах – тінь її шукай,

де горстка нас. Малесенька шопта

лише для молитов і сподівання.

Усім нам смерть судилася зарання,

бо калинова кров – така ж крута,

вона така ж терпка, як в наших жилах, –

такі рядки залишив нам Василь Стус у вірші, присвяченому пам’яті Алли Горської.

...Ще навіть за життя Алли Горської я відчував, бачив духовний внутрішній зв’язок між барвами національної символіки, укоріненими в сивизні століть традиціями, фольклором, етнографією, що чистим тоном звучали в її напрочуд музикальних творах, і світовідчуванням художниці з сучасним мисленням, що яскраво репрезентувала новітню генерацію української інтелігенціїКорогодський Р. Душа українського шістдесятництва: Алла Горська // Корогодський Р. Брама світла: Шістдесятники. С. 255.[10], –

напише згодом Роман Корогодський.

Алла Горська переймалася як глобальними проблемами, скажімо, залученням до Клубу творчої молоді української інтелігенції, щоб розширювати оазу українськості серед зросійщеної денаціоналізованої столиці, так і особистими долями своїх духовних соратників: наприклад, за складеним нею графіком провідували у черкаській лікарні хворого Василя Симоненка, вона ж постійно тримала під контролем, що потрібно «дістати» для нього в умовах суцільних дефіцитів. Коли ж час розділив шістдесятництво хвилею арештів на тих, хто «тут» (на волі), й тих, хто «там» (в тюрмі), – дбала про те, щоб забезпечити в'язнів теплими светрами, шкарпетками тощо.

До неї завжди зверталися по допомогу, знаючи, що вона ніколи не відмовить. Діячка правозахисного руху Алла Горська – це ще й зразок діяльної мужності, усвідомленого вибору, рішучого вчинку. 1965 рік – це початок її діяльної участі в русі опору української інтелігенції. Вона була не тільки серед тих, хто підписав так званий лист 139-ти, а й серед ініціаторів написання листа до ЦК КПРС Л. Брежнєву, а також О. Косигіну і М. Підгорному на знак протесту проти арештів найкращих представників української інтелігенції.

Була присутньою на процесі В. Чорновола 15 вересня 1967 р. у Львові, де разом з іншими киянами заявила рішучий протест проти незаконного ведення суду. У 1970 р. її викликали на допити в Івано-Франківськ у справі заарештованого В. Мороза, однак вона відмовилася давати свідчення. Та чи не найбільшу лють представників влади викликало те, що Алла Горська разом із Василем Симоненком, Лесем Танюком та ін. у 1962 – 1963 рр оприлюднили факти масових розстрілів людей органами НКВС на Лук’янівському і Васильківському кладовищах, а також у Биківні – з цієї нагоди вони надіслали так званий Меморандум № 2 до Київської міськради.

Стеження КДБ, постійні виклики на «розмови» не зломили волі сміливиці. За кілька днів до своєї трагічної загибеліПодробиці її загибелі див.: Зарецький О. Злочин без строку давності // Алла Горська. Душа українського шістдесятництва. С. 544–556; Зарецька М. Спогади про художника Віктора Зарецького // Художник Віктор Зарецький. Пошуки коріння. Листи, нариси, спогади, статті / ред., упоряд. та підгот. тексту О. В. Зарецького. Київ : ННДІУ, 2009. С. 145–146.[11] вона склала лист-протест до Верховного суду УРСР про незаконний і необґрунтований вирок В. Морозу. За принципову позицію, бунтівну непокору Аллу було виключено зі Спілки художників України. Та, звісно, найбільшим ударом стала для неї, як і для її однодумців-шістдесятників, цинічна й безпрецедентна руйнація Шевченківського вітражу в Київському держуніверситеті, у який Алла разом зі своїми друзями вклали не лише майстерність, напружену працю, душу, а й сподівання на світлу майбутність рідної України (згадаймо також її монументальний богонатхненний колаж «Земля-мати», в який вкладено таке ж потужне почуття любові й пошани до української землі). Щоб відтворити ситуацію того часу, зацитуємо витяг із рішення Бюро Київської області при правлінні СХУ від 13 квітня 1964 р.:

...3. Вітраж дає грубо спотворений архаїзований в дусі середньовічної ікони образ Т. Г. Шевченка, який нічого спільного не має з образом великого революціонера-демократа, якого гаряче любить український народ і народи всього світу. В такому ж іконописному дусі витриманий в ескізі образ Катерини, який є нічим іншим, як стилізованим зображенням богоматері. Риси іконописності в образі Шевченка співпадають з навмисним огрубленням його портретних рис і образу жінки, який має символізувати Україну.

4. Шевченківські слова, висмикнуті з контексту («Возвеличу отих малих рабів німих, я на сторожі коло їх поставлю слово...») і написані церковнослов’янською в’яззю (кирилицею), в поєднанні з іконописно трактованими образами, звучать ідейно двозначно.

5. В образах вітража немає й найменшої спроби показати Шевченка радянського світогляду. Образи, що створені художниками, навмисно повертають у далеке минуле. В результаті всього цього художники створили твір, глибоко чужий принципам соціалістичного реалізму (Оп. 2, од. зб. 127, арк. 43)Корогодський Р. Душа українського шістдесятництва: Алла Горська... С. 269–270.[12].

Людяність, порядність «як норма щоденного побутування, як імператив душі»Корогодський Р. Душа українського шістдесятництва: Алла Горська... С. 260[13] були для Алли Горської над усе: важили навіть більше, ніж професійна майстерність, хоча до її рівня вона була надзвичайно вимогливою. «З людьми, навіть талановитими художниками, що не відповідали її моральним критеріям, вона не приятелювала», – згадував Опанас Заливаха, з яким Алла Горська, попри серйозну небезпеку, листувалася, коли той відбував ув’язнення.

Вона допомагала завжди і всім, хто того потребував. Звісно, йдеться насамперед про споріднені душі, поруч із якими вона почувала себе у своїй стихії. «Зовнішньо динамічна, різка, вольова, Алла внутрішньо була делікатною, тонкою людиною, боялася ненароком поранити друга»Корогодський Р. Душа українського шістдесятництва: Алла Горська... С. 258[14], – так відчував її Роман Корогодський. Такою знали її шістдесятники. Такою постає вона з їхніх спогадів. Алла Горська стала енергетично потужним символом українського шістдесятництва, невмируща у часі та в історії української державності. Символом національного сумління й почуття людської гідності. Тому так символічно сприймається запис у її нотатниках: «Найбільша крамола – бути українцем в Україні»Алла Горська. Душа українського шістдесятництва... С. 224.[15]. І більш розлогі роздуми національно-мистецького самовизначення:

...Лише людина, яка перемогла в собі почуття користолюбства і бездушного космополітизму, яка віддала себе народній справі, повірить у силу і призначення свого народу, здатна до творчості і до справжніх великих справ, тому що вона діє, зважаючи на живу вічність народу, з усім його минулим і майбутнімАлла Горська. Душа українського шістдесятництва... С. 243.[16].

Символічним був і її похорон 7 грудня 1970 р.: він перетворився на красномовний мітинг протесту. «Горську вбила система, – переконаний Лесь Танюк. – Як вбила вона Василя Стуса, Василя Симоненка, вбила Івасюка, як замордувала Валерія Марченка і багатьох інших в’язнів сумління»Танюк Л. Вбитий талант // Алла Горська. Червона тінь калини... С. 163.[17]. Вбила, як зазначає Д. Шумук, тому що «такої великої тюрми, у якій вмістилася б Алла Горська, не було», адже, за його ж словами, на Аллу дивилися, як колись у Франції дивилися на Жанну д’АркАлла Горська. Душа українського шістдесятництва... С. 666. [18].

Залишилися її роботи, її листи, зрештою, пам’ять про неї – у спогадах її сучасників, у роздумах нащадків. Однак залишилися нереалізованими мрії, про які згадує О. Заливаха. Вони вражають своїми глибокими сенсами: створити на площі біля київського вокзалу «величну композицію-пам’ятник засновникам Києва: Кию, Щеку, Хориву». Щоб кожен, хто приїжджатиме сюди, «чувся творцем історії». А ще – «поруч із Верховною Радою мав, за її задумом, бути символічний тиждень створення світу, сім кольорів веселки, сім нот...».Алла Горська. Душа українського шістдесятництва... С. 525.[19]

...вона височить білим привидом Доброго Духа, що втілює сумління, гідність, поривання молодості і сяйво вільного людського обличчя, освітленого талантом і відданістю людям.Алла Горська. Червона тінь калини... С. 65.[20]

Цими рядками її духовного побратима й соратника Євгена Сверстюка щонайкраще згадати Аллу Горську і нині, і прісно, і вовіки віків...