Посестри. Часопис №204 / «відколи ми навчилися не кричати про своїх загиблих...»

відколи ми навчилися не кричати про своїх загиблих,

не робити їм публіки, не виставляти їх на загальний огляд,

тримати глибоко в собі, як дитячі образи, як язик за зубами,

як найсокровенніше неконвенційне –

бо тут усюди чужі люди, не зрозуміють,

відтоді – гинуть всі, тільки не наші, наші залишаються з нами,

як втиснуті в долоні нігті, як їдкий дим після нічного обстрілу

у місті, де багато що уціліло до наступного разу,

як молитви без адресата, більше схожі на звинувачення

і дорікання всім богам світу

наші не гинуть, наших смерть перевозить живими,

на інший берег, на кращий

 

багатотисячна маніфестація в європейському місті проходить мимо,

і жодному з натовпу нема діла до наших