Посестри. Часопис №204 / У притулку

Хороше тій Яблонській – змирилась зі всеньким світом,

а ще, мов цариця, між нами розгулює гордовито.

І ще підкручує кучері та в’яже собі хустини:

ну ж хтось із синочків визирне – у неї в небі три сини.

 

«Якби вернулися з фронту, я б тутечки не сиділа.

В одного жила б все літо, другий би взяв зимувати».

Так собі уявила.

Вірує у те свято.

 

А ще головою над нами похитує безперервно

й про наших дітей розпитує, які живуть не у небі,

її ж бо напевно

«меншенький на празники забирав би до себе».

 

Ачей в золоченій кареті спустився б униз до неньки,

запряженій парою горлиць, еге ж, наче сніг, біленьких,

щоб всім було видко –

й запам’яталось навіки.

 

Аж часом, бува, регоче сама панна Маня,

сама панна Маня – це наша няня,

за штатом відведене нам милосердя

з правом на відпустку і вихідним у неділю.