Посестри. Часопис №201 / могила Станіслава Бараньчака

не для розлуки радше для побачення

і ніякої не чутно тут розпуки живих

видовбаної молоточками у граніті

шепчуть птахи іноді вітер з озер

імення на камені на голій землі

без жодних меж між могилами

а фактично лужок на пагорку

наїджена поміркованість

певно йому тут добре

чао-чао, тіло

Ciao, Ciało

бувай, бай-бай

небалачкий неболучкий

більше не загнаний у польоті

небо звільняє від піднесеності

впускає невидиме в мову та під язик

під листям стукає по дереву дме на зимне

і пасеться збираючи окрушину за окрушиною

і його виступаючі ребра що все ще друть оксамит

протиборствують з кляпом у словах які є між нами

десь тут має бути ота  вирва шкалубина в денне світло