Посестри. Часопис №190 / Про Шимборську без перебільшень
I
Ця книжка з’являється в соту річницю народження Віслави Шимборської[1]. Втім… «Ліпше мені некруглі річниці кохання / для відзначання їх щоденно» – вистачить згадати ці рядки з вірша «Можливості», щоб усвідомити прохолодне ставлення поетки до різного роду річниць, роковин та ювілеїв. Якщо спробувати бути до кінця справедливим, то зацитовані слова декларують життєвий вибір поетки в досить конкретній сфері переживання кохання – проживання його як щоденного святкування, протиставленого сухим ритуалам, прив’язаним до календарних дат. Разом із тим Шимборська, озброєна чуттям і спостережливістю антрополога, була свідома тієї фундаментальної ролі, яку часові віхи відіграють у культурі пам’яті; досить згадати, що в останні десятиліття життя вона щороку незмінно збирала найближчих друзів на роковини смерті Адама Влодка та Корнеля Філіповича – двох найважливіших чоловіків у своєму житті. Тож нехай дарує нам увагу до цієї, як не крути, круглої річниці.
Шимборська була переконана, що все важливе, що вона може сказати про себе, вже міститься в її віршах. Тим-то так неохоче погоджувалася відхиляти лаштунки свого приватного життя в розмовах та інтерв’ю. Було щось старосвітське й глибоко шляхетне в цьому переконанні про священну недоторканність сфери приватности – адже йшлося не лише про її саму, але й про пошанування приватного простору близьких їй людей. От лишень годі заперечити того, що творчість її закорінена саме в житті, в біографії, в чуттєвому й інтелектуальному досвіді, у проживанні конкретних епізодів і ситуацій. Отож, будучи проникливою спостерігачкою, поетка мусила би погодитися, що збоку воно видніше. Тож нехай дарує нам і цю спробу зазирнути за лаштунки й видобути на поверхню дещицю фактів, дат, імен.
II
Як представити Віславу Шимборську, як говорити про неї? Можна відштовхнутися від архетипної метафори – візії людини як посудини. У такому розумінні Шимборську як людину і як поетку можна було б зобразити як вмістилище воістину виняткового коктейлю, в якому знайдуться:
небанальна родинна історія, по батьковій лінії міцно вписана в історію незалежницької боротьби польського народу – прадід Антоній Шимборський поліг у Листопадовому повстанні, дідусь, теж Антоній, брав участь у Познанському й Січневому повстаннях, а батько Вінцентій, управитель маєтків графа Замойського, був ендецьким діячем і співтворцем проголошеної восени 1918 року Закопанської Республіки, яку очолив Стефан Жеромський; материнська лінія Роттермундів виводилася з давнього польського роду західноєвропейського походження, хоча непосвячені намагалися на основі цього прізвища ствердити єврейське походження поетки (доволі абсурдно, якщо згадати, що молодший брат дідуся поетки Яна Роттермунда, Маврицій, був католицьким священником);
зачаття в Закопаному, яке поетка пізніше відвідуватиме регулярно (там, зрештою, 3 жовтня 1996 року отримає звістку про присудження Нобелівської премії), народження 2 липня 2023 року в Курніку в Познанському повіті, куди переведено її батька;
навчання в гімназії сестер урсулянок у Кракові, куди після кількарічного проживання в Торуні переїхала сім’я Шимборських (глибока релігійність того періоду не витримає випробування часом), пережитий там само досвід війни й окупації;
розпочаті й незакінчені полоністичні та соціологічні студії в Ягеллонському університеті, повоєнний поетичний дебют і входження в краківське літературне середовище з палкою вірою в слушність гасел, під якими на руїнах зруйнованої Польщі мав бути збудований новий прекрасний світ;
короткий, шестирічний шлюб із поетом і редактором Адамом Влодеком, який до кінця життя залишиться її щирим приятелем (а Віслава до кінця життя носитиме прізвище Шимборська-Влодек);
протверезіння, розчарування та розрахунок із ідеологічним засліпленням перших років літературної діяльности, яким антагоністи Шимборської невтомно намагалися й намагаються поставити під сумнів значення її поезії, не усвідомлюючи того, що соцреалістичні початки не знецінюють пізнішої творчости Шимборської – вони її, навпаки, увірогіднюють;
життя в літературі й для літератури: захланне, неперебірливе читання упродовж життя – чи то обожнюваних Чарлза Дікенса, Томаса Манна, Мішеля Монтеня, чи то порадників і науково-популярної літератури, що надихнули її на десятки іскрометних фейлетонів, чи то кілограмів більш або менш графоманської продукції, яка надходила до редакції газети «Życie Literackie» й викликала дотепні, кусючі, а заразом доброзичливі відповіді анонімної редакторки в рамках рубрики «Літературна пошта»;
поєднання внутрішньої шляхетности з абсолютною нехіттю до снобістичних ієрархій, що знаходило вияв у захланному збирацтві, окрім поштівок та попільничок, поштівок та кічевих сувенірів, що привозилися з мандрівок і розігрувалися в рамках лотерей у колі друзів;
багаторічне, глибоке, ніжне, розділене кохання з Корнелем Філіповичем – майстром короткої прози, гуру краківського літературного середовища, затятим байдарочником, рибалкою та грибівником; кохання, позначене дивовижною шанобою до взаємної автономії – пара ніколи не оселилася під спільним дахом;
залюбленість у мистецтво: живопис і графіку (Ян Вермер, Пітер Брейгель, Хіросіґе Утаґава), кінематограф (Вуді Аллен, але також мильні опери); музику, найбільше – джаз (в останній шлях 9 лютого 2012 року її супроводила мелодія «Black Coffee» улюбленої Елли Фіцджеральд);
пристрасть до гри, забави – чи то у формі товариських жартів і розіграшів, чи то у формі творення фірмових поштівок-колажів, чи то в цілому пласті написаних Шимборською жартівливих поетичних текстів, почавши від лімериків і закінчуючи низкою вигаданих нею самою жанрів; але також і грайливий вимір серйозної творчості – гра з матерією мови, звуками, фразеологією;
слабкість до кави, цигарок, а в останні десятиріччя життя – ще й фастфуду;
намагання відгородитися від фотоапаратів, відеокамер, обгородити свій приватний світ щільним муром, яким вона, однак, ніколи не відгородилася від друзів;
але поруч із усім цим, понад усім цим, передовсім:
непідробна поетична дикція – голос, у якому звучить гуманістичний скепсис і трагічний оптимізм, приправлений (само)іронічним усміхом;
ощадне, вимогливе писання з виважуванням кожного рядка, словосполучення, слова;
розуміння, коли треба зупинитися.
III
«Я вибираю, відкидаючи», – писала Шимборська у вірші «Велике число». Обмеження кількости віршів, що ввійшли до цього тому, до сотні є актом так само умовним, суб’єктивним, дискусійним, як і щойно наведений перелік асоціацій. Разом із тим навіть обмежена до цього символічного числа книжка пропонує найповніший вибір поезії Шимборської, виданий в Україні під однією обкладинкою. Задля справедливости необхідно згадати всі попередні книжкові видання: «Під однією зіркою» (1997) у перекладі Наталі Сидяченко та Станіслава Шевченка, «Вибрані поезії та есеї» (2001) у перекладі Ярини Сенчишин, а також опубліковані в Польщі двомовні видання вибраних віршів – найширшу на сьогодні добірку українських перекладів «Версія подій» (2005) та «Може, це все» (2011) у перекладі автора цих рядків. А були ж іще десятки більш чи менш розлогих публікацій десятків перекладачів у часописах, антологіях та в інтернеті.
Ця книжка містить здебільшого переклади, публіковані в двох попередніх виданнях у Польщі, але вкотре вивірені й поправлені, а почасти також переклади, раніше не друковані. Ця сотня віршів – це приблизно дві третини перекладених мною поетичних текстів Шимборської. Отож зрозуміло, що цю книжку я віддаю з почуттям недоситу, яке, сподіваюся, передасться й Тобі, Читачко, Читачу. Адже це запорука того, що українська рецепція поезії Віслави Шимборської – це процес динамічний і живий, це пригода, що досі триває.
