Посестри. Часопис №190 / Балада

Це балада про убиту,

що зненацька з крісла встала.

 

Складена у добрій вірі,

написана на папері.

 

За вікном без занавіс,

це у світлі лампи сталось.

 

Бачити це кожен міг.

 

Коли двері зачинились

і убивця збіг по сходах,

вона встала, як живі,

коли тиша їх розбудить.

 

Встала, шию повертає

і твердими, мов з каблучки,

водить по кутках очима.

 

Не здіймається в повітрі,

по простій ступа підлозі,

по скрипучих дошках ходить.

 

Всі сліди після убивці

в грубці палить. До кінця

фотографій, до рубця

шворки із глибин шухляди.

 

Не задушено її.

Не застрелено її.

Смерть її прийшла незрима.

 

Може видатись живою,

плакати через дрібнички,

навіть верещати з жаху,

вздрівши мишу.

                      Так багато

є слабинок і дивацтв,

що вдавати дуже просто.

 

Так, як зводяться, звелася.

 

Ходить так, як інші ходять.

 

Ще й у співі чеше коси,

що ростуть.