Посестри. Часопис №151 / парк минущих ігор

дивно, в ніч літнього перелому

я відвідую мою давню кохану.

під небом темним, як трут на полотні ван дайка,

розпізнаю тепер її в безмірі дат,

річниць колись відзначених, у парку

минущих ігор. спаленим глодом пахне пилюка літа

і різновиди, його діапазони, що висвічуються на моніторах,

його ріки й пагорби скинуті

до крові. мертве поєднується з мертвим,

і все так само, як ніколи

не було. ця неонова

ніч. цей жаль за втратою

і моя давня кохана, довкола

неї – тихе наче парує – дитя,

що снує казку. про смерть. дивну.

незворотну. (вона легка. приспана.

 

пахне й мовчить)