Посестри. Часопис №19 / Лю

Сплю — не сплю. Чиюсь вволяю волю. Лю.

 

І раптом якось повно! Люлі-лю...

 

Півні (вікно) і повінь зеленого пива (крізь вікно) — все згучить на О.

 

— Не розумію. «Марсель Етьєн! Марсель Етьєн!» — кричали з прапорами. Тепер тліють в землі. Ти кажеш — і я умру?

 

Геть через усе життя прослалося леґато (гудок на заводі). Годі! Заголубій і на мою долю. Люлі-лю... І тільки пташка за вікнами: тріолями, тріолями!

 

А як же краса? і невмирущість? — Пригадую (аж смішно): повік з тобою! — заприсягала кохана. —

 

Очевидячки люди лише по духу енгармонійні. Бо всі трагедії й драми — врешті є консонанси.

 

— Вставайте! — у місто вступила нова влада!

 

Розплющую очі («консонанси»).

 

На стіні від сонця густорамне вікно як огнистий дієз.

 

 

АНТИСТРОФА

 

Іще й тоді, як над безмежною водою паслися табуни вітрів; —

 

Іще й тоді, як гори затряслись, пореплась земля, а по шорсткій, гострій, як мечі, траві різні поповзли потвори —

 

— Хмари, на сонці хмари гралися безтурботні. Ніжні форми дитинні! — витончені обриси! — кому вони були потрібні?

 

Дикун, наївшися сирого м'яса, довго стежив за ними незрозумілими очима й несвідомо нюхав квітку, подібну до будяка.

 

 

Зі збірки "Замість сонетів і октав", 1920