Посестри. Часопис №188 / Щоденник натураліста (із «Від сходу сонця аж до заходу його»)
Я хотів би в ідиліях і казках залишитись, та це неможливо, не тому, зрештою, що я аж так дуже б переймався зменшенням кількості кондорів у горах Сьєра Невада, зниженням суспільного статусу ведмедя – чи теж суперечкою поміж скотарями і зберігачами гірського лева, знаного як кугуар, тобто пума, в результаті чого сенат штату у Сакраменто заборонив у 1971 році полювання на кугуара впродовж наступних чотирьох років:
По чотирилисту конюшину луками на світанку,
По двоїстий горіх у глибокий ліс.
Там ворожилось нам велике життя
І очікувало, хоча не було нас.
Дуб наш батько, туге його плече,
Сестра береза вела шепотом.
Щораз далі ішли ми на зустріч
Води живої, з якої усіляка сила.
Аж мандруючи глухим чорним бором
Цілий довгий день молодого літа,
Біля вод ясних зупинимось увечері,
Де король бобрів владарює переправами.
Прощавай природо
Прощавай природо
Ми летіли над пасмом сніжно-скелястих гір
І за душу кондора кидали кості.
– Чи помилуємо кондора?
– Не помилуємо кондора.
Гине, бо ніколи не куштував з дерева знання.
У парку над рікою ведмідь заступив нам дорогу
І, простягаючи лапу, попросив про підтримку.
– Отож, це його заблукалі подорожні лякались?
– Даймо йому пляшку пива, нехай розвеселиться.
Колись мав у своїх дворах меду повні вулики.
Зграбно шмигав стрибками по асфальтовій дорозі,
І знову освітлений фарами ліс, туманний від дощу.
– На вигляд як кугуар.
– Це правдоподібно.
Якщо існують, то якраз тут, згідно зі статистикою.
Прощавай природо
Прощавай природо
Уявляю собі, як мою дитячу мрію заперечили:
І ось на лавці відсутній, занурююсь у малюнок на стіні
класу, Звірі Північної Америки.
Братаючись з єнотом-полоскуном, гладячи оленя вапіті,
Женучи дикі лебеді над шляхом Карибу.
Мене береже пуща, в ній сіра білка може іти тижнями
по вершечках дерев.
Але буду висмикнутий до дошки, хто ж вгадає, у яких роках.
Крейда ламається в пальцях, обертаюсь і чую мій, мабуть,
мій голос:
«Біла, як кінські черепи в пустелі, чорна, як шлях
міжпланетної ночі.
Нагота, нічого більше, незавуальований візерунок Руху.
Це був Ерос, що сплутав нам гірлянди з квітів
і плодів.
Лите золото цідив зі дзбану в заходи і сходи сонця.
Це він вів нас поміж солодкими краєвидами
Низько повислих гілок коло потічків, лагідних пагорбів.
І вабила нас луна далі, далі, зозуля обіцяла
Місце, де немає туги, сховане в хащах.
Очі наші вражені і, замість гниття, зелень,
Цинобровий колір тигрової лілії, синій тирлич ґенціани,
Хутровість кори в напівтемряві, і куниця вгорі шмигнула,
Так, тільки захоплення, Ерос. Отож, довірити алхімії кров,
Дитинну землю облуди назавжди брати у шлюб?
Чи витримати голе світло без кольору і без мови,
Яке нічого не хоче, бо нікуди не кличе?»
Я закрив лице руками, а ті, хто сиділи в лавках, мовчали.
Незнайомі, бо минув мій вік і втратилось покоління.
(…)
10 Poems and a Fragment by Czeslaw Milosz.
Copyright © **** Czeslaw Milosz, used by permission of The Wylie Agency (UK) Limited.
