Посестри. Часопис №187 / Промовити голосом живого голосу
Маріанна Кіяновська, перекладачка поезії Болеслава Лесьмяна, говорить, що перекладає поета голосом його голосу: «Я намагаюся перекладати його поезію голосом його голосу, роблю спробу про-явлення Лесьмянового слова, бо в дні, коли всі поняття безмежно віддалилися від своїх джерел, від своїх ключових сенсів і смислів, власне голос як знаряддя людського буття може формувати значення і присутність».
Визнаймо, що це відчуття особливої наближеності до самого серця поета, до того, що промовляло з нього й від нього. Щоб перекласти поета його голосом, щоб тим голосом промовити, потрібно його почути, потрібно зчитати його із тремтливих, зворушливих образів поетової індивідуальності. Але Лесьмян і сам говорив не лише власним голосом. Говорив голосом нещасливих ангелів, закутих у примус одночасного існування й неіснування, не життя, а самого лишень безчуттєвого, безтілесного перебування, вимушеного власного марення у чиїйсь фантазії; він говорив голосом лісу, до якого приходять, щоб віддати лісові лісове. В ту годину кричать, палаючи, світові: «Зі мною разом палай!» Він говорив голосом якогось неохопного, розмитого, із невизначеними межами власного страху перед смертю-небуттям, бо ж чи можна відігнати вічний сон?
Пізнаючи світ навколо, ліричний герой ніби стає перед дзеркалом, дивиться на дзеркальне відображення й повторює кожен його рух. Саме так, він, суб’єкт, визначене й окреслене «Я», повторює того, хто в дзеркалі, а не навпаки. Ліричний герой увесь час конструює нові пари: я і Бог, я і світ, я і природа, я-закоханий і об’єкт моєї любові, я і мій сон, я в сумнівах, що існую, і той, кому потрібно дати життя. Хто з тих двох справжній, а хто лишень снить, є вигадкою уяви, фантазії? Вічне ім’я і вічність, думає Лесьмян, вигадано для тих, кого нема.
Але що таке «нема»? Нема голосу, нема мови, нема імені, нема того, що означує людину, виявляє її, називає, окреслює як окремішність серед іншого і суцільного, серед шалу, жару, сплетіння, розчинення, із безкінечного на всі сторони існування, з цього кольорового, звукового, рухливого розмаїття. Я – той, хто десь там, у засвітті, у недосяжній площині дзеркала, в несходимих небесних яругах чи хащах, у німоті.
У передмові до збірки вибраних віршів Б. Лесьмяна «Ангели» Маріанна Кіяновська пише: «Свого часу мене потрясло: Лесьмян не прагнув до розрізнення ролей, він намагався ставитися до своїх іпостасей інакше: як до себе «справжнього» і до себе ’’не справжнього’’». Лесьмян був «справжньо-несправжнім» Зникомком (жартівливе прізвисько Лесьмяна, який здавався друзям схожим на свого персонажа Зникомка). Малість і непомітність, непроявленість і тихість, невизначеність і сумнів, незрозуміла ідентичність і розгубленість, розпач і жаль за тим, що минає.
Трапляється, що голос Болеслава Лесьмяна звучить надривно й розпачливо, він сповнений туги і моління, це нескінченна молитва про милість, про те, щоб бути прийнятим і оживленим, здається, він може звучати й існувати тільки поруч із кимось іншим: «Як би хотів я тінню побути, / духом між сосен палахкотати, / при твоїй хвіртці чи на розпутті / Собі самому снивом настати!» Хто той, що сниться, – Богові, мені самому, комусь іншому? Сон, здається, є єдиною умовою існування, сон, у якому витворюється інша, паралельна двійникові дійсність – чи то в небесних хмарних яругах, чи то в задзеркаллі, чи то на Місяці, чи то в незбагненній душі іншого.
Водночас чуємо голос прославлення життя, голос, який відчуває себе таким само древнім, як і могутній ліс, настільки рівним йому, щоб гучно кричати, шукаючи його, будячи в дрімучій пущі, признаючись до нього, прагнучи чути його, бачити, говорити з ним, обмінюючись із ним цією життєдайною енергією. Бог стає втіленням первісної сили й моці, затираючи суспільно-історичні чинники «боготворення», перед нами Бог нестворений, не залежний від жодного уявлення, порядку чи традиції, він стихійний і розхристаний, він незакутий і потужний: «Бог дрімає, розлігшись між ромашок навзнак…»; «прокидайся, ти – птаху сонний, великодня нетле майбутня, / Що воскреснеш квапливо, щоб летіти в сліпі й густі / Зір світла, де в чорнотах світу опалимий твій чар! Прокидайся! Вже сонце встало! Хай рука твоя всемогутня / Квіти рве ті самі, що й я, – їх у кучері золоті / Своїй дівчині я вплітав, як твій щедрий небесний дар!» Це щастя, що вислизає з рук і триває лиш мить, є тимчасовою інтуїцією і радістю, тож варто ловити його, поки ще триває, поки не настав час вічної туги й плачу за життям.
Гучний чи ледь чутний, щасливий чи розпачливий, явний чи примарний голос Болеслава Лесьмяна підхоплює його перекладачка Маріанна Кіяновська. Бо це вона услід за своїм автором творить неологізми, відтворює ритм, зберігає рими й художні образи, імена й настрій поетичних текстів. Це вона робить відчутними таємничість, загадковість, сакральність, інтимну близькість чи страх, непевність чи невтоленність спраги. Ця поезія охоплює усю красу силабо-тоніки чи тонічного віршування й летить, скаче, галопує, бринить, розпросторюється, розсіюється в простір, щоб бути скрізь і з усім у великій нерозрізненій єдності.
