Посестри. Часопис №187 / Потрапити в сад

                                                                                                                                           Для Наталi

Сад iснує давно, але в нього неможливо потрапити, через це люди такi й нещасливi.

Цi слова, здається, виринули в пам’ятi раптово, але я достеменно знав причину їх появи, тому вони вразили боляче. Ще пiдсилили бiль мiсце й хвилина, коли слова цi, як менi здавалося, несподiвано налетiли на мене. Був це старий сад на околицi мiста (думка ж була про сад незвичайний), i була тодi пiзня осiнь, тепла-тепла, а я збирав у вицвiлий армiйський ранець стиглi яблука. Вiд них аж бiлiло пiд деревами. Шкоринки на яблуках були такими тонесенькими й прозорими, що яблука просвiчувалися на сонцi. Пригадую, не мiг стримати себе, хоч i обiцяв старiй господинi цього не робити, й зривав плоди з гiлок. Делiкатно зривав, але все одно на них залишалися слiди вiд пальцiв. I тi малюсiнькi вм’ятини починали швидко темнiти. А ще пригадую, як їв яблука, то вiд них аж розбрискувався бiлопiнний сiк, густо тiк по руках. Руки ставали липкими, i я витирав їх об траву, яка при землi була вологою. Напевно, це були лiтнi яблука, вони нагадували бiлий налив, але я нiколи такого не бачив, щоб лiтнi яблука могли достояти до пiзньої осенi, коли вже вечорами небо затягували брунатнi снiговi хмари, а холод пробирав до кiсток, i здавалося, що ось-ось сипоне снiгом, i вiн вкриє плоди на деревах i землi.

У старої господинi не було кому збирати урожай, сама ж нездужала, ледве ходила, тому й вiдпускала людям за невелику платню яблука. Правда, вона вперто не дозволяла зривати плоди, хоч збирачi й пропонували їй заплатити бiльше.

Старий сад на околицi мiста, в якому збирав яблука, боляче нагадав сестру i її розповiдi про її сад.

Я тодi, маленький хлопчик, страшенно дивувався її розповiдям, часто не йняв їм вiри, але боявся про це казати сестрi, щоб не розгнiвати її. Бо окрiм неї не мав жодного товариша. Та й, вiдверто кажучи, менi дуже подобалося слухати її.

Сестрин сад розташовувався на березi маленького озера. Яблунi в ньому росли невисокi, але розлогi й завжди щедро плодоносили. Але не всi одразу, а поступово. Коли дозрiвали однi плоди, то iншi ще зеленiли, а деякi яблунi лише починали цвiсти. Я заперечував, що всi дерева зацвiтають одночасно, але сестра перебивала мене, просила не лiзти з дурними зауваженнями, адже її сад незвичайний. I я замовкав. Але найбiльше мене дивувало, що кожна яблуня в сестриному саду мала плоди рiзних барв. На однiй гiлцi росли бiлi, червонi, жовтi й зеленi плоди. Звичайно, тут я уже не мiг стримати себе, щоб не сказати сестрi, що вона бреше. Я ще мiг би повiрити, що на яблунi ростуть рiзнi сорти, але щоб на однiй гiлцi? Нi, це вже занадто! Коли сестра ображено виходила з моєї кiмнати, я починав шкодувати за мовленi слова. Я наздоганяв її i канючив вибачення, i вона завжди була великодушною, прощала менi й далi розповiдала про свiй сад.

Посеред її саду була маленька хатка, вона ховалася пiд розлогим густим гiллям дерев, її було навiть важко помiтити. (У старої господинi хата була при входi в сад, теж маленька, а над нею нависало гiлля великої, мов церква, яблунi. Але чому я намагаюся порівняти хати?).

Пригадую, як сидiв у хатi старої господинi. Вона мала шолудивого пса на ланцюжку. Пес увесь тремтiв вiд холоду навiть в коридорi. Вiн жалiсливо скавулiв, i господиня вiдпинала його вiд ланцюжка i впускала до кухнi. (Боже, i навiщо цей шолудивий пес лiзе в мою новелу, я не хочу писати про нього, я хочу розповiдати про сестру, її сад i її кохання).

У сестриному саду не було шолудивих псiв. У ньому росли тiльки квiти й завжди свiтило сонце. Менi часто здається, що сестра змалювала менi райський сад. Хоча, напевно, i райський сад – це звичайнiсiнька вигадка. У нього вже нiкому не дано повернутися.

А ще сестра розповiдала, що там можуть жити лише двоє людей. Хто вони, як не допитувався, вона не казала.

У її сад я остаточно повiрив, коли вона почала зустрiчатися з Тодосем, хлопцем з нашої околиці. Тодi я з гiркотою подумав, що тепер їх двоє, i вони можуть потрапити в сад, а я нiколи його не побачу. Однак гiркота швидко проходила, коли сестра починала розповiдати про нього.

Дорога в сад починалася в старiй печерi на горi...

Ясна рiч, я щоразу клявся сестрi, що жоднiй живiй душi не видам її таємницi, а оскiльки вона мала нагоду переконатися, що вмiю тримати язика за зубами (мама вперто випитувала в мене її таємницi, але я ще впертiше мовчав), то ще з бiльшим довiр’ям оповiдала про свої найсокровеннiшi думки й мрiї.

А я знав, чому мама так зацiкавилася сестриними таємницями. Вона якось побачила її разом з Тодосем i чомусь одразу ж не полюбила його. Назвала рибою. Сказала, що його обличчя, очi, нiс, геть усе, нагадує їй рибу. Я нiчого такого в Тодосевi не зауважував. Вiн радше нагадував менi добродушного краба. Як iшов швидко, то викидав уперед праву руку й загрiбав нею пiд себе, немов клешнею, чим викликав у мене смiх.

Мама спочатку заборонила сестрi зустрiчатися з ним. (Вона жодного разу так i не назвала Тодоська по iменi). Коли ж сестра не послухала її, то перестрiла Тодоська й грубо насварила, й сказала, щоб i близько не пiдходив до нашого дому. Але вiн завжди крутився поблизу. Сестра вiдчувала його присутнiсть i виривалася на вулицю. Тодi мама почала замикати її в хатi. Сестра не знаходила собi мiсця, сердилася, а ночами їй снилися страшнi сни. Вона боялася їх i розповiдала менi. А, можливо, це були й не сни, а пережите? Менi важко вiдповiсти, бо дiйснiсть i сни в моїй дитячiй уявi перемiшалися.

Якось вона з Тодосем блукала нiчним Києвом. Почав накрапувати дощ, вiдтак пiшла злива. Тодось питав, чи не краще їм десь сховатися i перечекати дощ? Вона розсмiялася. Вони так рiдко мають змогу вирватися в мiсто – i невже через дощ позбавлять себе насолоди поблукати Андрiївським узвозом i Подолом? Тодосько погодився.

Вони ходили нiчними вуличками, а дощ усе дужчав i дужчав. Куртки на них були мокрими, у мештах хлюпала вода. Вони йшли пiд суцiльною зливою й смiялися.

Узвозом тiк пiнистий потiк. I це захоплювало. Подiбної картини сестрi нiколи не доводилося бачити. «Якби мали човен, то могли б проїхатися на ньому узвозом», – сказав Тодось, i раптом перекинувся на велику рибину, пiдхопив сестру на спину i понiс. Вона злякалася, заверещала й прокинулася. То був сон.

Але ж вони справдi блукали узвозом пiд зливою. I тодi, коли Тодосько сказав про човен, вiн пiдхопив сестру на руки й сказав, що з радiстю понiс би її на край свiту. Подалi вiд усiх людей, щоб були там лише вони двоє. Сестра пригорнулася до нього i тут вiдчула, що хтось скрадається за ними, i вона збагнула одразу, що той невiдомець хоче заподiяти Тодосевi смерть. За суцiльною зливою важко було когось розгледiти, i все ж сестра чiтко побачила людську постать. То був чоловiк, одягнений у все чорне, але босий. А за ним бiгла миша. Сестра подумала: «Боже, тут така вода, що людину зносить, а миша так вiльно й так безпечно ходить i не боїться води». Вона сказала Тодоськовi, що за ними хтось іде назирцi, а вiн засмiявся: «У таку негоду хiба безумцi гуляють». – «Це i є безумець», – вiдповiла сестра й вiдчула, як в її душi росте холод. – «Заспокiйся, золотко, поки я з тобою, тобi нiчого не загрожує», – вiдповiв Тодосько.

I тодi вона побачила, як незнайомець хижо посмiхнувся, вiдтак повернувся неквапно й подався прiч. А за ним побiгла миша. I сестра все збагнула. Вона зрозумiла, що вiн зникає не навiчно, що знову появиться при нагодi, але в цю хвилину була вдячна йому, що залишає їх хоч на трошки разом...

Одного разу вони з Тодосем вирiшили добратися до саду. Я добре пам’ятаю той день, бо вранцi мама дуже насварила сестру й сказала їй, щоб i на крок не вiдходила вiд хати. Але сестра вiдповiла:

– Ви не можете заборонити менi ходити туди, куди хочу.

I мама не стримала себе i вдарила сестру по обличчi. У неї з носа потекла кров. Мама розплакалася i сказала придушено:

– Я не хочу, щоб ти зустрiчалася з ним.

– А ви пояснiть чому? – спокiйно запитала сестра. Я навiть був вражений її спокоєм i рiшучiстю. Кров текла її обличчям, але вона не витирала її. I тут мама сказала таке, чому i я не повiрив:

– Тому, що в його мами серце з правого боку, i всi в їхнiй родинi нещасливi.

Сестра аж розсмiялася, вiдтак спитала:

– I звiдки ж ви то знаєте?

– Я була в них.

Вiд тих слiв сестра зблiдла i хутко вибiгла з хати.

Власне, того дня вони з Тодосем i спробували вперше добратися до саду. Вони нiчого не взяли з собою, окрiм лiхтарика. Йшли довго-довго, але не чули втоми, бо попереду був сад, який притягував до себе й додавав сили. А тодi, коли втратили лiк часу, побачили, що стiни печери починають звужуватися, i чим далi сестра з Тодосем просувалися, тим вужчою ставала дорога, тим сильнiше доводилося нагинатися, щоб не вдаритись головою об гостре камiння. Вони рухалися у суцiльнiй тишi, але вона не лякала їх.

Мiсцями дорога була кам’яною, тодi їхнi кроки вiдлунювали, а загалом її вкривала м’яка земля. Де-не-де натрапляли на маленькi болотця, в якi лунко скрапувала зi стель вода. Вони пiдставляли долонi пiд тi мiсця, де вода крапала сильнiше, й набирали її для пиття. Вгамувавши спрагу, йшли далi.

Здавалося, що йдуть уже не один день.

Ломила втома, але вони не хотiли зупинятися. Та шлях став таким вузьким i низьким, що їм довелося повзти.

Сестра до кровi поранила колiно об гострий камiнь i ледь не розплакалася. Тодосько розiрвав свою сорочку й перев’язав рану.

– Може повернемося? – запитав сестру i, не чекаючи вiдповiдi, продовжував: – Ми завтра добре одягнемося, захопимо харчiв i неодмiнно пiдемо знову.

А мама й далi забороняла сестрi зустрiчатися з Тодоськом. Сестра не слухала її, i мама нерiдко била її. Пiсля чергової кари сестра втекла з дому. Я побачив її з Тодосем у мiстi. Вони йшли хiдником, тримаючись за руки, а всi люди зі здивуванням оглядалися на них. Бо сестра з Тодосем поголилися налисо. Я аж злякався сестриного вчинку, думав, що вона не наважиться повернутися додому. Але вона спокiйно прийшла. У мами трапилася iстерика, а вiдтак вона зачинила сестру в кiмнатi, i по лункому ляскоту ременя я з болем зрозумiв, як немилосердно шмагає її. Але плачу я не чув.

А далi все коїлося, нiби увi снi. Сестра пропала з дому. Пропав i Тодосько. Мама довго шукала сестру, та марно. Я мовчав, я був впевнений, що сестра потрапила у свiй сад...

Згодом рибалки витягли з дна озера тiла двох молодих людей. Риби геть об’їли обидвох, i в мертвих важко було впiзнати сестру й Тодоська, але це були саме вони. У такому станi їх не хотiли ховати, i хтось одягнув на них маски й перуки.

Я пам’ятаю, що обидвi маски були сумними, очi мали заплющеними. Тiла померлих були закритi товстим бiлим покривалом аж пiд пiдборiддя.

Ще того дня, коли закоханих знайшли рибалки, мама посивiла. На похоронах була мовчазною, а пiсля них все тинялася кiмнатами й когось шукала. Одного дня вона пiшла до Того озера. Другого дня маму знову знайшли на березi озера. Але вона вже нiчого не пам’ятала. Навiть свого iменi. Щастя, що люди добрi привели її додому.

З того часу сплило немало рокiв. На Андрiївський узвiз випав не один дощ. Я встиг вирости. Проте й нинi менi нерiдко видається, що цього всього не було, менi лишень наснився страшний сон. Та кожного разу, потрапляючи в якийсь сад, пiдсвiдомо намагаюся вiдшукати в ньому маленьку хатину. Чи пiд бiлим квiтом, чи пiд прогнутим вiд плодiв гiллям. Менi видається, що з хати, посмiхаючись, може вийти моя сестра з Тодосем.