Посестри. Часопис №18 / Рюкзак
У середу 23 лютого розпорядок дня мав домінанту – навчання основам першої допомоги. Під час тренінгу я вперше уважно слухаю настанови, від яких відмахувалася все життя під час навчання в школі та університеті. Не дивно, адже уроки «Основ безпеки життєдіяльності» передбачали переписування конспекту в шкільний зошит, тож усі слова про «штучне дихання», «непрямий масаж серця» чи «накладання джгута» залишалися максимально абстрактними. 2022 рік і ціла зима, сповнена передчуттям війни, змінила контекст. Пригадую, коли в січні ми збирали «рюкзак готовності», поклала в аптечку турнікет – про існування турнікетів дізналася навесні 2014 року, коли почалися перші збори коштів на комплектацію аптечок для військових. За ці вісім років руки не доходили навчитися цим користуватися. Тож 23 лютого – перший у житті день, коли я матиму змогу не просто потримати в руках турнікет, але й навчуся його використовувати.
Того ж дня я вперше тренуюся робити штучне дихання та непрямий масаж серця. Переді мною лежить манекен, і практичне завдання передбачає, що треба не дати йому померти. Ситуація умовна, проте більш конкретна, ніж я будь-коли могла собі уявити. За три місяці на іншому подібному тренінгу манекен уже матиме датчики та сповістить, що я на 85% добре його врятувала. Грубо кажучи, він на 85% вижив. Живий, наскільки живим може бути манекен. Того дня ми разом із колегами вперше зрозуміємо, що таке дефібрилятор, як ним користуватися, а також вивернемо один перед одним автомобільні аптечки, аби зробити такий собі аудит і зрозуміти, що туди варто було би додати і що звідти варто було би викинути. Виявилося, це дуже інтимна вправа, де кожна оприлюднена упаковка «цитрамону» чи тюбик крему для рук стають актом чи не граничної відвертості.
Поволі «безпека життєдіяльності» набуває інакших обрисів, перетворюється зі шкільного предмета на щоденну практику. Так, сьогодні я вмію практично одним жестом все вкинути в сумку та швидко пройти в бомбосховище, не забувши вимкнути світло та всі електроприлади в кабінеті. Перший не-тренувальний спуск в укриття стався 24 лютого. Я працювала в ефірі, була моя зміна. Редактор із апаратної на вухо сказав, що тривога. Потім відкрилися звуконепроникні двері, колега з коридору жестами показав, що треба йти, поквапитися. В свою першу справжню повітряну тривогу я погано дала всьому раду. В студії зі мною була лиш сумочка, я схопила пальто та пішла вниз із телефоном в руках. На столі студії залишився ноутбук, а в моєму офісі десь далеко на четвертому поверсі сусіднього корпусу – «рюкзак готовності» із усіма заготовками на випадок війни, включно з пляшкою води. Коли минула перша година тривоги, я вирішила піти забрати свої речі. Біля виходу стояла Таня. Я привіталася та для підтримання розмови запитала, чи встигну, на її думку, збігати бодай в студію по ноут.
– Не знаю. Я боюся тобі про це відповідати.
Ще б пак. Я й сама боюся про це навіть запитувати. Але таки піднялася спершу в студію – по забуті речі, потім – у кабінет по рюкзак. Усе зробила дуже швидко, проте востаннє, тому що більше не дозволяю собі виходити з укриття під час тривоги. А ось уже й відбій. Усі пішли на свої місця. Урок першої тривоги дуже швидко дійшов, а я збагатилася новою звичкою, котрої досі не позбулася – всюди ходити з рюкзаком. Жаль, бо мені так подобалася реальність із сумочками. Дріб’язково звучить, як і жарти воєнного часу про манікюр. 25 лютого чат-бот манікюрного салону питає, чи буду я завтра на манікюрі о 8 ранку. Не буду. Одним кліком усе скасовую. Шелак продовжує відростати, і це вже за кілька днів стане головним мемом про життя жінок в умовах війни, поки закриті всі салони. Жартуємо, що вже готові відгризати манікюр зубами.
Дуже швидко рюкзак став синонімом дому, затишку та передбачуваності. Що тут є? Ще до початку всього я поклала зміну білизни, фліску, трохи їжі швидкого приготування, яку можна просто залити водою, пляшку води. Документи. Аптечка з місячним запасом пігулок. Ніж. Сірники, ліхтарик, кілька свічок. Скотч. Туристична губка, якою можна митися без мила – достатньо лиш трохи води. Найбільша частина цього тривожного багажу складається з суто журналістських речей – ноутбук, диктофон, запас батарейок, флешки, клубок зарядок для всіх гаджетів, десяток ручок, два блокноти, окремо один – третій – із виписаними контактами друзів і рідних. У найпотаємнішому місці – терабайтник із усім важливим. За деякий час рюкзак довелося перепакувати, бо дуже важко щодня на ефіри ходити з такою ношею.
Викинула їжу та змінну білизну, а також виживальні дрібнички типу ножа. Тепер лиш ноут і диктофон, вода, блокнот, упаковка печива, папери, блокнот, кулькові ручки. Мій рюкзак має бути достатньо легким, аби зручно рухатися з ним у метро, проте достатньо наповненим, аби його вистачило на довге сидіння в укритті. Це взагалі не схоже на одноденні гірські походи, для яких я теж пакувала рюкзак. Більшу частину об’єму займала вода, а також бутерброди в дорогу. Можливо, ще посвідчення водія та сонцезахисний крем. У горах влітку 2021 року я була навіть без диктофона, тому одне випадкове інтерв’ю довелося писати на смартфон – майже ганьба для радійниці. Всі важливі речі були вдома, в Києві. Недозволена розкіш у реальності після 24 лютого 2022 року.
Смішно про це писати, та воєнна реальність дуже сильно змінила гардероб. Знаю, це дріб’язкова обставина, проте вона, певно, найбільш помітна на перший або другий погляд. Кросівки, кеди та інше взуття, з яким можна довго йти та не відбити собі ноги. Жодних суконь і спідниць – з ними складно бігти чи спускатися з четвертого поверху на мінус перший, ще й із рюкзаком на плечах. У будь-яку погоду – якийсь піджак, тому що потрібні кишені. Ви ж знаєте, на що схожі кишені в жіночих штанах? У мене, наприклад, немає жодної пари джинсів, куди б у кишеню поміщався смартфон. Усе це створює рамку для дуже аскетичного гардеробу. Кольори мають бути такі, аби не було видно слідів поту на спині, бо йти вулицями з рюкзаком буває доволі жарко.
Окремі предмети одягу виявилися рятівними гачками, якими можна було чіплятися за «нормальність». Наприклад, піджак, який я забрала в поштоматі 22 лютого. Вовняний оверсайз сірого кольору, з глибокими кишенями та акуратними мінімалістичними лацканами. М’який, ніби це не піджак, а кардиган. У лютому та березні бували дні, коли я в ньому жила багато днів поспіль – у ньому та чорному гольфі й чорних джинсах. Цей піджак виявився теплим і комфортним, але водночас достатньо «робочим» на вигляд, аби самій собі створювати ілюзію, що ходжу в радіостудію та веду прямі ефіри, як колись, ніби в старому житті. Так само одного разу ми з чоловіком влаштували собі день «як колись» - пообідали в місті та сходили на дві чудові мистецькі виставки. Від звичайного вихідного дня та субота відрізнялася щонайменше тим, що все дозвілля нам пощастило помістити між двома повітряними тривогами.
У моїй київській реальності триває літо, де бувають рідкісні дні без повітряних тривог, хоча більшість буднів передбачають бодай одну годину в укритті. Кожна ракета, що прилітає в українські міста, особливо по моєму рідному Києву, ранить – як вперше. Реальність має постійний тривожний фон і незмінний лейтмотив про ненависть до росіян. Усе, що я написала, стосується доволі комфортного життя молодої містянки. В мене є проточна вода, бойлер забезпечує гарячу воду, попри безкінечну профілактику водогінних труб, працює холодильник, є інтернет і електрика. Тому, до прикладу, пляшка-термос холодної води є доступною щоденною реальністю, як і можливість випрати речі в машинці. Це взагалі не схоже на те, що українки та українці мусили пережити менше ніж сто років тому. Реальність товарних вагонів, братських могил, голоду та розстрілів. Ця реальність знайома, на жаль, тим, хто зазнав і зазнає просто в цю мить російської окупації.
Всі більш або менш комфортні обставини мого життя аморально описувати й називати вголос, знаючи про Маріуполь. Про лютий і березень на Київщині – в Ірпені, Бучі, Гостомелі, Бородянці та інших героїчних містечках… Про Чернігів, Суми, Херсон, Харків. Про жінок і дітей, які мусили покинути свої оселі та поїхати деінде. Російські окупанти знищують наші життя самим фактом своєї присутності, особливо присутності в українському небі та на українській землі російських ракет, бомб та інших вибухових предметів.
А ми проростаємо крізь асфальт. Ми Катерини, котрі добре вивчили свій урок і запам’ятали, кому не можна довіряти. Пізнали всі «радощі» імперського патріархату та гноблення, тому більше на це не купляться. Ми Марусі Чурай, котрі торкаються неба та творять слова, з якими захисники та захисниці ідуть у бій. І котрі можуть отруїти будь-якого Гриця – за зраду. Ми чуйні Марусі, котрі завжди знайдуть слова любові. Ми конотопські відьми, котрих не спалити й не потопити. Після їхніх прокльонів жодне дуло російського танку не стоятиме. І не тільки дуло. Ми Розумні Дівчата, котрі вміють не йти й не їхати, ні голою ні вдягнутою, ні босою ні взутою. Ми козачки на ошатному хуторі, котрі добре знають, де лежить шабля, як їздити верхи та як кришити ворогів. Ми Олени Степанів, у військове майбутнє яких вірили не всі, але які здобули стільки перемог і зробили блискучі кар’єри. З нами Леся Українка, яка написала все про ці дні. З нами Ольга Кобилянська, що заповідала бути самій собі ціллю. Та Мілена Рудницька, Наталя Кобринська та інші талановиті жінки, котрі наближали нашу суб’єктність. Ми захисниці та воїни – в усіх можливих іпостасях. Ми переможемо.
*
Я дивлюся на кухонну стіну в домі, де батьки провели деякий час. У пакунок, який я допомагала зібрати в дорогу, поклала сюрприз – пакунок із білим керамічним будиночком, блакитний дашок, кавового кольору рами та двері. Це ялинкова прикраса, що лежала в шафі про запас – як подарунок, який можна подарувати комусь за нагоди. Нагода сталася 25 лютого, коли я спонтанно вирішила паперовий згорток докинути в торбу з вівсянкою, рисом та іншими потрібними в побуті пакетами. Майже одразу забула про це: воєнні спогади химерні, помічаю, що деякі направду важливі деталі вислизають із пам’яті. Я дивлюся на кухонну стіну та бачу, що на цвяшку висить цей будиночок. Дім там, де мої. Ношу це в рюкзаку власної пам’яті.
