Посестри. Часопис №18 / Майстер живопису Іван Їжакевич

МАЙСТЕР ЖИВОПИСУ ІВАН ЇЖАКЕВИЧ

Був у Києві довгожитель. І не просто довгожитель, а людина унікальна. Мабуть, єдиний, хто найпослідовніше поєднав мистецьку творчість – історична картина, пейзаж, побутова картина, ілюстративна графіка – з іконописом. І це був Іван Їжакевич. Власне, він прийшов у мистецтво від ікони й займався іконою все своє життя, пробувши на цій землі рівно 98 років.

Родина майбутнього художника була багатодітною та бідною, про те, щоб дати освіту дітям, і не мріялось. А малому Івану, навпаки, дуже кортіло вчитися, та ще й малювати. У автобіографії, написаній від третьої особи, він згадував:

«У 1876-му році в селі Вишнопіллі  Уманського повіту Київської губернії в одному із задвірків села налагоджувався в дорогу віз із запряженою у нього конякою. Вся сім’я вийшла проводжати підлітка років 12-ти до Києва для опреділєння куди-небудь в науку. Почали напутнювати:

 –  Так гляди, моя дитино, – першою заговорила мати, –  коли будеш слухати, коли будеш гарно вчитися, то зможеш бути попом, а коли ще краще вчитись, то й благочинним, ну а коли Господь на тебе зверне увагу, то може архієреєм або й митрополитом навіть...

– А він  тоді, мамо, як зробиться архієреєм та митрополитом, то вже свиней не буде пасти? – спитав хлопчик років п’яти-шести...»
           

ДО НАУКИ

У Братському монастирі на Подолі, куди двоюрідний дядько-псаломник пристроїв Івана посохоносцем та клірошаніном, Іван пробув недовго. Тоді переїхав до дядька, котрий жив на підвір’ї Києво-Печерської лаври... З автобіографії:

«...він бачив із вікна, що учні Лаврської рисувальної школи частенько збирались на невеличкому плацу біля лаври грати у м’яча. Одного разу він помітив, як один із учнів чи то щось записує, чи то план знімає. Кортіло хлопцеві подивитись, в чим же там справа. Виявилось, що той учень замальовував сидячого «на козлах» візника, разом із дрожками та конякою, і добре виходило. Довго стояв хлопець і придивлявся до незнайомої справи. На другий день він побачив того ж самого візника на тому ж місці, і так як і вчора, сплячого. «Ех, що буде, те буде, спробую і я», – сказав собі хлопець. Роздобув у дядька папір, олівець і понатужився зобразити хоча б приблизно так, як він бачив учора в школяра. Коли малюнок був майже готовий, прийшов дядько. Подивився, усміхнувся, ще подивився на малюнок, на візника і вирішив, що треба небожа влаштувати у Лаврську школу. Нечувана радість охопила хлопця, чекав того радісного дня, коли піде дядько клопотати перед завідувачем школою, щоб той прийняв племінника. Не прийняв:потрібно було «ходатайство» від якогось  «вліятельного ліца». Таке «ліцо» невдовзі знайшлося в особі священника Фролівського монастиря, з котрим завідувач Лаврською школиприятелював. Таким манером і був прийнятий дядьків небіж на навчання».

Так несподівано визначилася доля Івана Їжакевича. Та лаврська школа не давала учням художньої освіти. Керівником і єдиним викладачем був тут чернець, іконописець-ремісник. «Матеріалів для школи, кимось колись придбаних, було багато, але, на жаль, учнів виховували на копіях різних малюнків іноземних художників. Писати фарбами з натури не доводилося, та й в класі не дозволялось». Тобто займалися ремісничим іконопиством. А серед учнів було ж чимало обдарованих, котрі мріяли про Академію мистецтв...

РИСУВАЛЬНІ СТУДІЇ

Шлях до Академії відкривала Київська Рисувальна школа Миколи Івановича Мурашка. Організовано її було у 1875-му. Ця школа стала одним з трьох центрів художньої освіти в Україні (ще були Одеська та Харківська рисувальні школи). Микола Іванович Мурашко – товариш по навчанню і близький друг Іллі Рєпіна – був прибічником творчих принципів передвижників. 

У дослідників творчості Їжакевича є наступна версія. Іван, зовсім юний, написав перед дзеркалом автопортрет. І подався до цієї рисувальної школи, щоб показати автопортрет і ще кілька малюнків відомому художникові й педагогу Миколі Мурашку. Тому прийшлися до вподоби роботи 18-річного хлопця. Та він, як керівник школи, запитав, чи в змозі Іван оплатити своє навчання. Юнак не мав відповіді. Аж раптом Миколу Івановича покликали у нагальних справах. Очікуючи на «вирок», Їжакевич почав замальовувати дівчинку з портрета, що висів у цьому кабінеті на стіні. Коли Мурашко повернувся й побачив ескіз, то був вражений. Насамперед майстерністю хлопця. «Будеш вчитися в старших класах і працювати репетитором у молодших», – знайшов вихід керівник школи. – Так матимеш гроші на навчання».І хлопець почав опановувати академічний курс Рисувальної школи. Неподалік, на вулиці Фундуклеївській (нині – Богдана Хмельницького), на отримані від репетиторства гроші, Іван винайняв квартиру. Кожну вільну годину він присвячував живопису. Завдяки успіхам в навчанні Їжакевич невдовзі став одним з найкращих учнів Мурашка. Вчився у рисувальній школі Іван з 1882-го до 1884-го.

ЖИВІ ОБРАЗИ

Тоді ж, в період навчання, у 1883-му, відбулася перша виставка академічних робіт учнів, відгуки художньої громадськості про вихованців Мурашка були дуже схвальними. Того самого року Михайло Врубель і Адріан Прахов залучили Їжакевича разом з іншими обдарованими вихованцями школи Мурашка до реставрації древніх розписів (XII ст.) Кирилівської церкви, де під пізнішим шаром було виявлено близько 600 кв. м фресок. Саме там художник вперше зіткнувся зі специфікою церковних розписів. Із тим, що, скажімо, композицію на хорах потрібно виконувати з порушенням реальних пропорцій тіла... Зі спогадів Їжакевича:

«Микола Іванович отримав листа від професора Прахова і прочитав нам, учням, що за кілька днів оголосять відкриття фресок у Кирилівській церкві на Куренівці... У школі мене вважали старшим і доручили реставрувати фреску, що краще збереглася. Виконавши роботу, від Прахова і Врубеля я дістав похвалу. Наступну мою роботу Врубель посварив, дорікнув мені, коли я почав було доводити йому свою грамотність. Врубель сказав мені: «Тут шкільна грамотність ні до чого. Тут має бути творчість».

Отже, Івану Їжакевичу атрибутують образ Діви Марії в апсиді князівської молитовні на другому поверсі. Відомий в Україні художник-реставратор Леонід Тоцький, який у 50-х роках XX століття працював у бригаді реставраторів Кирилівської церкви, казав, що спілкувався тоді з Їжакевичем у храмі. «Коли я запитав, як вдалося створити такий чудовий образ, Іван Сидорович сором’язливо зізнався, що змалював Богородицю з коробки з цукерками». Правда то була чи ні, хтозна... Проте більшість зображень Матері Божої емоційно напружені, величні. А Оранта Їжакевича зовсім інша – спокійна, лагідна. Руки не підняті догори, а розпростерті, начебто вона сердцем слухає молитви людські, немов хоче пригорнути до себе всіх, хто звертається до неї.

Їжакевич в іконописі не йде за Михайлом Врубелем, хоча більшість учнів школи Мурашка наслідували саме манеру Врубеля. Романтизм Їжакевича значно ближче до української іконографічної традиції, а саме – до виразного уподібнення святих до українського типажу облич, надання обличчям особливого натхнення.

У 1884-му Іван вступив до Академії мистецтв у Петербурзі. Він спізнився на екзамен, та після двомісячних клопотань таки став вільним слухачем. За успіхи в навчанні був нагороджений кількома срібними медалями. Але у 1888-му змушений залишити Академію через матеріальні труднощі, задовольнившись лише званням учителя...

КИЇВСЬКІ ЕТЮДИ

На межі XIX – початку XX ст. культурне життя Києва вирувало, роботи не бракувало. Іван Їжакевич повернувся сюди наприкінці 1890-х. Протягом 1902-1910-го років він розписував церкву Всіх святих (над Економічною брамою – керував інтер’єрними роботами, у яких брали участь 24 художники), Трапезну церкву і палату Києво-Печерської лаври (під керівництвом архітектора О. В. Щусєва).

Мав Їжакевич чудову зорову пам'ять. Розписуючи храми, святих малював із рідних і селян-сусідів, яких знав змалку. У трапезній церкві Києво-Печерської лаври в образі Марка Гробокопача намалював свого діда Родіона. Є тут також Трохим Легкий, сусід Їжакевичів. Він же зображений на картині «Жнуть очерет». Дядько, який прилаштував Івана у школу іконопису, увічнений у церкві Всіх святих над Економічною брамою.

На художніх майстернях у лаврі бачимо пам’ятну мармурову дошку з написом: «Лаврські художні майстерні імені Івана Їжакевича».   

У 1905-му Івану Сидоровичу запропонували місце керівника рисувальною школою у Києво-Печерській лаврі. Він одразу ввів обов'язкове малювання з натури й по пам’яті, копіювання творів старих майстрів і художників російської реалістичної школи, влаштовував періодичні виставки творчих робіт учнів. Та вже за рік, у 1906-му, внаслідок напруженої роботи з розписами саме в лаврі він припиняє викладацьку діяльність.

У 1907-му Їжакевич оселився на Куренівці, займався садом, іще казали – бджільництвом. Була в нього пристрасть – музика, навіть був непоганим скрипалем.

Параллельно з монументальним живописом художник працював у стилі книжкової графіки, писав портрети і пейзажі. У 1910-м році разом із давнім приятелем Фотієм Красицьким він долучився до благодійної акції видавництва «Час» – випуску плакату з портретом і біографією Тараса Шевченка; наклад був нечуваним, 100 тис. примірників.

Починаючи з 1911-го Їжакевич активно реставрував та розписував церкви по всій Україні – іконостас Георгіївського собору монастиря «На козацьких могилах» на місці Берестецької битви у 1651-му (с. Пляшева Рівненьскої обл.), Почаївську лавру на Тернопільщині та свою любов – собори і храми Києво-Печерської лаври. Саме тут він знайшов учня, побратима і найкращого друга Федора Коновалюка. З ним Їжакевич плідно попрацював пізніше, виконуючи повні комплекти ікон для іконостасів Покровської церкви на Пріорці й церкви св. Макарія (Макаріївської) на Татарці у Києві.

У перші роки радянської влади Їжакевич – художник клубу робітників Куренівського шкіряного заводу у Києві. Понад 10 років він викладав у Єдиній трудовій школі, до 1932-го (коли його вік наблизився до 70 років). Та й цього йому було замало. Коли шкільні підручники почали видаватися рідною мовою, Їжакевич ілюстрував їх, робив малюнки для хрестоматій. У 20-ті й пізніше працював Іван Сидорович переважно у станковому живописі. Також ілюстрував літературні твори.

НА СХИЛІ ЛІТ

У 1939-му Іванові Сидоровичу виповнилося 75 років. Він був сповнений енергії й виношував нові задуми, значне місце займала робота над ілюстраціями до «Енеїди» Котляревського...

Під час Другої світової з міста художник не виїздив. Продовжив працювати над «Енеїдою», навчав, малював, брав участь у виставках. А ще Їжакевич у підвалі свого будинку ховав дві єврейські сім’ї. І в той самий час розписував Свято-Покровську церкву на Подолі, настоятель якої Олексій Глаголєв теж переховував у підвалах храму та у дзвіниці єврейських детей, хоча всього за сто метрів була німецька комендатура... У цьому храмі до наших днів збереглися  дві фрески (у роки радянської влади були замазані білилами, а потім відновлені) та Оранта Їжакевича. У 1944 – 45 роках знову затребуваними виявилися його навички реставратора. Тільки близькі знали, що під час святкування свого 80-річчя Їжакевич працював іконописцем в Покровській церкві на Пріорці.  

У 1951-му Їжакевичу присвоїли звання Народного художника України. Загалом він створив понад 20 тисяч робіт. Тільки до творів Тараса Шевченка майстер зробив майже 200 ілюстрацій...

Останню свою картину він розпочав писати за тиждень до смерті.