Посестри. Часопис №175 / Святковий вірш

                                                                    Благословенна твоя путь,

                                                                    Мандрівцю вбогий, безталанний

                                                                                          Т. Шевченко, Тризна

 

Оленка прокидається вранці

Оленка умиває личко

Оленка одягає сукню

Оленчине сьогодні свято

 

Та ніхто не прийде до неї

Та ніхто не постукає в двері

 

Багато ж подарунків у Оленки цьогоріч:

під подушкою знайшла, що вижила,

у гардеробі – можливість одягти сьогодні

м'яку та красиву сукню, а не

сім разів перешиті штани, скільки не

переш, а все ввижаються плями червоні на колінах,

вже й інші купила, вже й снитися припинило,

а плями ввижаються, як їх

із пам'яті випрати, на яку річку піти білити

пам'ять свою лебедину

покривавлену

 

Одягтись як хочеш – це зараз коштує дорого,

так дивно бачити людей, які лежать під сонцем свободи

на острівці спокою

у чорному глибокому озері нашої спільної темряви

Цьогоріч у нас особливий час

всі свята поставали тризнами,

От і чекай за круглим порожнім столом

доки хтось з'явиться,

годуй і напувай Надію, свою єдину гостю

на цьому святі

 

Цьогоріч думаєш –

а раптом ось цей день

судився мені останнім?

Як прожити його?

Що відчути, проживаючи його?

 

Що із усіх справ, що судились тобі на усеньке життя, таки

завершити у свій день тридцятирічча останній?

Проживаєш звичайно, але у найкращій

сукні

 

Та ніхто не прийде до неї

Та ніхто не постукає в двері

 

Запросила б Макса – не прийде,

він книжок більше теж не писатиме.

Найм'якший камінь – язик у роті,

ніяк не перевернеться сказати тобі: спокійної ночі, друже,

спокійної ночі

Колись ти прокинешся, я вірю,

і явишся до нас,

так вже було у іншій книзі

з не менш апокаліптичним фіналом

 

Запросила б Гліба – не прийде,

бо дивилась на нього як на нового бога слова,

але привітатись вперше наважилась

підійшла вже лиш до труни

закритої

 

Запросила б Володю капітана – не прийде,

його номер знову поза мережею,

тяжче і тяжче дістати його у радіоефірі,

надто далеко його новий полігон,

чи на цій ще землі?

 

Запросила б Юлю – але випадково дізналась

подружки скло розсипали

на курилці

Ні до кого Юля вже не прийде

у гості

Хіба лиш ми до неї

Зачекалась, мабуть

 

А от Ігор вже не подзвонить

Таке щастя – точно знати, що ніколи не подзвонить,

таке щастя не мріяти,

таке щастя – поховати людину в землю і попрощатись,

бо надія – рана, шахта соляна на серці,

роз'їдає і мучить, мучить і роз'їдає,

а тут точно знаєш:

бо ви ж самі палили зрізаний його одяг,

закривавлений зрізаний одяг

із сухими бурульками крові,

бо сама ж бачила як горіло

серце твоє

на пустирі за казармою

 

А з Микитою ми так і лишимось

поза очі знайомими, лиш з історією пересилок

поштою як єдиним літописом

із тільки нам зрозумілими ключами

 

Накриваю сьогодні святковий стіл на 87 тисяч людей,

87 тисяч порожніх приборів –

і ще не завершили носити,

ще доставляють стіл за столом,

мов на химерному безлюдному весіллі,

носять стільці щоб усім

вистачило місця –

ніби знов оживає

тихе портове місто

із руїни власної

 

Це лише ті, хто вже ніколи не прийде,

Це лише ті, кого встигли порахувати

 

Лише ті, кому тепер назавжди є місце

у наших серцях і мріях

 

Ті, кому обов'язково лишиш порожнє місце на власному святі,

кому чарку налиєш без припрошування, бо

чекатимеш,

бо навіки тепер чекатимеш

на стукіт у двері

чи на раптовий дзвінок із номеру,

який так і не стерла із пам'яті

 

Не змогла

 

03.09.22

Недописаним