Посестри. Часопис №173 / Ніколи не думала, що пектиму хліб

Але коли в моєму холодильнику

оселилася столітня мати,

яку щотижня треба годувати борошном і водою,

я не могла приректи її на бездіяльність,

дозволити марнування сили.

Той, хто мені її дав, – вигнанець.

Це він використовує слово мати, а не закваска –

він, відірваний від своєї матері, батька, країни,

де війна – перманентний стан.

Кожне нове місце проживання він наповнює

запахом власноруч зробленого хліба.

Він забирає матір хліба

в найдальші куточки світу.

Я везла потягом з Берліна до Варшави

цю живу суміш у банці на дні рюкзака,

всю дорогу стежачи, щоб не розлити.

Вона віддячила мені першим хлібом,

кострубатим, але смачним:

вона працювала вночі в тісті, аж воно почало

набухати, виповзати з миски

як вірш, що росте й руйнує

наші концепції, нав’язує власну форму;

а коли вранці я зробила надрізи на сирій буханці,

так наче відкрила пару зябер,

коли сприснула її водою, накрила

і поставила в духовку,

глибокий дріжджовий запах просочився

в щойно народжений день –

нове місце проживання.