Посестри. Часопис №42 / Війна внесла корективи…
Дитинство минало в повсякденному руслі. Я звичайна школярка 7 класу, яка ходить до школи, має друзів між однолітків. Шкільне життя не зосереджене лише навколо уроків, воно вирувало багатьма подіями. Ми постійно готували якісь свята, розваги, їздили на екскурсії з класом. Були часи, коли ми з моїми однокласниками замість того, щоб сумлінно працювати, ловили ґав. Щоб отримувати оцінки, ми деколи водили за ніс нашого вчителя. Коли ж він дізнавався про наші хитрощі, то давав нам перцю з маком. Життя до війне було радісним та безтурботним. Але війна внесла свої корективи…
У перший день я прокинулася від того, що не пішла до школи. Я подумала, що проспала, і почала швидко вдягатися. Коли я вдягалася, то почула, що мама з кимось розмовляє про війну… Я ще не розуміла , що сталося, але в моєму серці зачаїлися нотки страху й невідомості.
І раптом чути невідомі звуки – це повітряна тривога! Жах і страх! Небезпека поруч: дзвенить посуд у шафі, трясуться вікна. А потім… Небо запалало, заревіло, то летіли літаки, близько лунали вибухи. Нарешті стало тихо, але тиша тривала недовго. Знову і знову повітряні тривоги, вибухи, заграва в небі, земля стогне від людських сліз і тривог. Коли вибухи стали частішими і все ближчими, тоді вже було дуже-дуже страшно. Тато сказав: «Завтра буде евакуаційний потяг, ви їдете в Польщу!». Пам’ятаю, як мама збирає речі, документи, плачучи. Моє серце розривається від жаху війни і невідомості.
І ось ми вже в потязі. Евакуаційний потяг відправляється під звуки сліз і розпачу. Тато залишився, а ми їдемо шукати захисту. Їхали дуже довго. Прибули до Львова тільки вночі. Стомлені, виснажені, у незнайомому місті шукаємо ночівлю. Все переповнене, лишилися місця на каріматах, у спортзалі. Переночували і пішли, з надією, що сядемо в автобус і поїдемо до Польщі. Але люду стільки, як мурах, ніде протиснутися, на вулиці зимно. Маленькі дітки пильно вдивляються в материнські очі, просячи про допомогу. Ні на автобус, ні на потяг до Польщі сісти неможливо. Що ж робити? Але на наше прохання про прихисток відгукнулися родичі, і ми, втиснувшись у автобус, їдемо до них, у Болехів. Відігрівшись, розповідаємо про наші пригоди. Вагаємося, може, повернутися додому, але куди?..
От уже і Франківськ, автобус до Польщі… Прощавай, рідна Україно… Кордон. Перевірка документів. Вокзал Кракова. Незнайома мова, все чуже! Шукаємо волонтерів, і успіх на нашому боці. Їдемо в Сромовце Нижнє, під Словаччину. Нас привітно зустрів пан Роберт Міс. Нагодував, обігрів, розселив у номерах свого готелю. Стомлена і знесилена, я намагаюсь заснути, але тривожні думки про тата не полишають мене. Засинаю під ранок. Знайомимося з маленьким селищем, привітними людьми, гарною природою. Все добре, але тривога не полишає мене. Так минув день, тиждень, місяць. Пан Роберт – надзвичайно добра людина, все робить для нас. За час перебування в його готелі допомагав вирішувати всі питання, ніколи не відмовляв ні в чому. Я на все життя запам’ятаю його, бо таких людей із ВЕЛИКИМ СЕРЦЕМ, я ще не зустрічала.
Настав квітень, сезон приїзду відпочивальників. Нас переселили до Пані Малгоджети Варадзін, але пан Роберт продовжував годувати та піклуватися про нас. Пані Малгоджета та її чоловік Марчін теж чудові люди. Завжди усміхнені та привітні, возили нас до міста, купували подарунки, запрошували мене в гості до їхніх доньок. Я була тут у безпеці, але дуже сумувала за моєю Україною. В моєму місті залишилися мої рідні, а головне – мій тато, якому я телефонувала щодня, щоб запитати, як він.
Зараз я вже вдома. В нашій місцевості немає активних бойових дій, і це для мене велике щастя. Моя рідна домівка найкраща! Вірю в нашу перемогу і чекаю скорішого завершення війни.
Текст увійшов до фіналу Конкурсу документальної прози «Українці в Польщі: історія порятунку», провадженого Інститутом літератури
