Посестри. Часопис №147 / Розмаїтість

Мухи дзум на полиці у глеку в томлінні,

Темний пруг на зіниці від ластівки тіні.

Смуги рук на траві. Але все – нічиє.

Ледь взелениться – вірить, що живе, тобто є.

 

А як гордо блакититься в тиші з рахманом!

Як бундючно пурпуриться в прю із туманом!

 

Так його небагато, що аж менше, ніж синьо.

І нічого, крім тла. Біла мла, руж-хмарина.

 

Світу далеч в очах горобця. Зустріч тіл з різнотрав’ям.

У колодязі – шелест. Був серпанком? – Бував я.

 

Твої губи – в алеї. За млином – досвіт нині.

Небо – навстіж у брамі. Скін бджоли в конюшині.

 

На знайомій дернині – тої, вмерлої, стяжка.

Сонце хистко стрибає, слізьми стеблиться тяжко.

 

Віра хвилі в повторення знов існування,

Між жасмину за плотом – про вічність волання.

 

Хід землею людини, що на правиднокраї

Все маліючи, тіла розмайність триває.

В цій гущавості молиться, вплутана в миті,

Й світ з гущавості бачить – і метелика в світі.