Посестри. Часопис №147 / Глухоніма

У селі нашім є така і глуха й німа дівка.
Хочеш чуть її голос, як зорить на дорогу,
В її оці зачаєна говірлива наспівка.
А прибилась іздалеку, з невідомо якого.

Невідома фамілія й сон, про неї насненний
Смерть хіба лиш позве її, мовить ймення на грані…
Я – хотів бути смертю їй, щоб в глухому мовчанні
Віднайти струну Божу, звук струни сокровенний.

Я гадав, що коли мене вічність втягне у безум,
Пригорщ глини ввімну я в грудь німотну дівчини,
Лебедине ячання загукоче в долини
Й на озерах розбудить лебедівен над плесом!..

У селі нашім є така річка біла аж синя,
Якийсь дід сіть занурював у глибінь, що й не дихав,
Я питаю про річку – він відказує стиха:
«Важко те називати, що тече в далечінях...

Одні кажуть, що Тикич, другі кажуть – Могила,
Ще хтось каже: Далека, інші: Ближня, виходить.
Я старий, я вже знаю: безіменні ці води...
Що ріці з того імені; як у снах дно згубила!..»

У селі нашім маються надвечір’я казкові,
Як зоря перетворює світ на сон про нестале,
Тоді будяться в душах поторочі бузкові
Думки й згадки про речі, які не існували.

В такий вечір я бачив, як глуха і німа
Із душею, що схожа на вмерлого птаха,
Безголоса співачка, ліра в страсі без страху,
Йшла до річки, вітала її дланьми двома.

Стала там, як людина: чує все, хоч не хоче, –
Й сіть коси золотої опустила в затон.
Невідничка! – запрагла голубиний свій сон,
Що на дні ріки власним її гласом туркоче!

Або, може, жадала ця відважна ловчиня
Відсвіт свій упіймати в сіть – умінням чи чаром,
Бо вважала, що відсвіт, з мови людської даром,
Людям все розповість – все, чим мовкла донині!

Раптом косу струсила. Зір вогнями загравши,
Впало світло відвічне, притьмяніле і сонне...
Поміж ніччю і днем, всім чужа й безборонна,
Над рікою без імені – безіменна, як завше...