Посестри. Часопис №165 / Поназар'я. Частина друга

Продовження. Початок у номері 164

2000

Того року з нагоди дня святого Назарія вперше і востаннє «в нашій історії» відбулось аж два виступи.

Назар Гончар у програмі вечорів Асоціації Українських Письменників, які традиційно проходили у львівському Музеї етнографії, презентував, як завжди, карколомно анонсовану атракцію: «Lviv is Lviv – Singapoure – or... Nazareth i c s !» («Львів є Львів, Синґапур---пур-Назарет’ик – ет!»)

Знавці й аматори мов, морфем і асоціяцій мали поживу для тривалих розшифровувань сенсів цієї назви.

Наскільки пригадую сьогодні, крім зрозумілого відсилання до знаменитого Назарета йшлося ще про змістову спорідненість топонімів «Львів» і «Синґапур» як безпосередньо пов’язаних із лев’ячою тематикою.

Утім, стійкіші та глибші враження в мене залишилися від іншого: того вечора Назар, стоячи перед переповненим залом, перший і єдиний (принаймні на моїй пам’яті) раз скинув свою традиційну маску іронічно-непробивно-аполітично-споглядального блазня. Цього ніхто не очікував, і, коли Назар почав «по-людськи» розповідати про свого батька – дедалі розчуленішим і тремтячішим голосом, – це пройняло всіх, звиклих до іншого Назара...

Виступали, вітаючи поета з вечором і з іменинами, ще різні люди. А тому що Назар того дня не тільки апелював до нашого «іменного» Назарета, але й згадував іще про свої відвідини центру гончарського мистецтва України – селища Опішні (для нього було принциповим і знаковим усе, що стосувалося також і його прізвища – Гончар), – я прочитав замість привітання йому такий-от віршик. Він, здається, згодом «прописався» принаймні в кількох наступних сценічних «Муназарах»:

...Опісля снилася Опішня,

Неспішно снилися опісля

Село, село, село, село,

Зело, зело: зела – зело.

І раптом – Збруч. Осе вже вдома.

Якась у горлі не-судома

(Либонь, пахучий тютюнець),

Якийсь у носі папірець,

Якась у вусі коломийка,

Якась ув оці сльозолийка,

Якесь у тілі оГО-ГО,

І всюди – ГО, саме лиш ГО.

 

До Львова під горби із горба

Перекотилась енеторба.

Не «Е, не торба» – «а «енé»,

Ну, себто головне – не «не»,

А «е» таки, – не те, що після,

А те, що перед. Ох, Опішня...

Село, село, села – зело

(Бо наче писанка село),

Село – йоГО яйцеклітина,

ЙоГО Опішня-пуповина,

Ба, не Опішня – Назарет!

Усе – як замовляв поет.

Того самого вечора – тільки не «квадранс по п’ятій», як у Гончара, а о восьмій – свої «Гуцульські іменини» (такою була «етноконцепція» вечора) в культовій львівській кнайпі «Лялька» відбував уже я. Зрозуміло, що тему святого Назарія було продовжено та зроблено наріжною і в цьому залі. Також зрозуміло, що серед «гостей №1» у «Ляльці» був і Назар Гончар.

Після несподівано меланхолійно-сповідальних іменин у Музеї етнографії вшановування нашого патрона продовжилось у якомусь опришківському дусі під гуцульські гуслянку, самогонку, бринзу, сало та грибочки. Назар також не прийшов із порожніми поетичними бесагами, доповнивши мій та інші виступи своєю дуже «в тему» сороміцькою співанкою-коломийкою:

я не гуцул ти не гуцул

лиш гуцуло-філи –

ци то -мани лиш не -фаґи

бо ми їх не їли

ой не їли ні не пили

ні не мали в сраці

тоті гори оспівати

всрав би сі Горацій

ой не їли ні не пили

ні не пхали в сраку

най си вже «гуц-гуц-ґуд-ґудз»

в серці Федораку

Так щойно розпочату на той час «муназарівську» тему збагатили надалі дуже важливі для нас топоси Назарета, Опішні та Гуцульщини. Може, саме тоді народилося ще навіть не ословлене прагнення пошуків не тільки поетичних, але й реально топографічних «назарівських» місць. Це прагнення дуже швидко завело нас на гору з назвою Назарова посеред знаменитих «горбів» Медоборів і мало завести аж до місця вічного спочинку нашого патрона – базиліки святого Назарія в Мілані. Про це – також нижче, хоча до Італії ми, врешті-решт, потрапили, знову ж таки, кожен окремо й кожен у різний час...

2002

Саме того року Назара Гончара охопила-захопила особливо невгасима сверблячка мандрів. Почалось усе з того, що на мапі своєї малої батьківщини акурат на території славного природного заповідника «Медобори» понад самим селом із чудовою назвою «Вікно» він відшукав гору, яка називалася Назарова.

Заки ми планували, як би то скорити цю вершину з нашою назвою, наспів день 27 жовтня.

Тогоріч «родзинкою» наших іменин було те, що саме в ніч із 26-го на 27-ме країна переходила на зимовий час, а отже, всім добрим людям «світила» зайва година сну. А ми вирішили скористатися цією годиною для віртуального сходження на Назарову гору. Місцем поетичного альпінізму обрали ще одну легендарну львівську кнайпу – «Pid syńoju flaškoju» (її власники обстоювали і обстоюють перехід української писемности з кирилиці на латинку), а назвою – «На чужині додому». Грою-макаброю було все: і віртуальна дарована нам година, і пересипання сенсів «дому» та «чужини»: за назвою, нашою домівкою мала би бути саме Назарова гора, тож ми й вирушали на неї, не покидаючи водночас «чужини» – себто Львова...

Слово – Марті Гартен, нашому принагідному і теж усуціль псевдонімно-макабричному хронікерові тих нічних поетичних іменин. «Мартин» репортаж, із якого цей цитований фрагмент, вийшов у славнозвісній львівській газеті «Поступ», яка невдовзі припинила своє існування (втім, зникнення газети лише сприяло посиленню її легендарности):

«Мистецька акція, яка мала на меті не привернути увагу громадськості до «хатоскрайнього» стану українського суспільства, а тільки до таких украй химерних речей, як час, мед поезії та іменини Назаріїв, відбулася у дуже вже (ну так, що далі нікуди) крайній хаті – суперзашифрованій кнайпі «Pid syńoju flaškoju» о 00 годині того дня, коли стався перехід на зимовий час...

...відбулася дивовижна подорож у просторі й часі. Здійснили її на відзначення своїх спільних іменин двоє львівських поетів – Назар Гончар та Назар Федорак.

Кінцевим пунктом віртуальної мандрівки цих «назореїв» мусила бути вершина гори під назвою Назарова, розташована в природному заповіднику «Медобори» поблизу таких населених пунктів, як Вікно, Паївка, Лежанівка, Монастириха, Гримайлів, Буцики, Зелене, Красне. І вони зійшли на цю гору, позначену на мапі, щиро потоптавшись на ксерокопії картографічного аркуша.

Була й символічна гора на столі (банка меду, запорпана у медові пряники, – бо ж «Медобори»!). Були й інші меди, зокрема мед поезії обох Назарів, і мед-горілка, звісно... Поети по черзі читали власні твори, запиваючи кожен опус дозою натхнення».

Тоді ми – за традицією, але, здається, і востаннє на українській землі (зовсім востаннє було пізніше у Кракові) – прочитали вже відому «Муназару». А ще змусили мужнє глядацьке та слухацьке товариство, яке з останніх сил, підкріплюючись медами, боролося зі сном, витримати до кінця ще й цілком реальну нашу партію в шахи. З огляду на ґросмайстерську манеру тривалого думання Назара Гончара – досидіти до завершення гри, і справді, було вкрай нелегко.

Але тієї ночі ми отримали своєрідне «синьопляшківське» благословення на подальші спільні мандри, які й було розпочато року наступного – 2003-го.