Посестри. Часопис №170 / «Ти кажеш: зброя має ритм – і я чую його...»

Я ще не торкнулась паперу, а ти

вже знала про ці вірші –

ми називали раніше

таке передчуттям

розмови, любові чи чогось людського та більшого,

 

а зараз називаємо рідністю,

що приходить тихо

мов тисячолітня війна

(лиш прийняти тебе мов даність,

мов несподівану нагороду

за буденне),

що повторюється по колу –

істинно –

як говорила ти.

 

Я ще не торкнулась паперу, а ти

вже знала, що складно

зараз шукати сюжети

навіть для особистих листів.

Слова, якими ми звикли обмінюватись,

у минулому.

 

Тепер у нових – є вага і форма,

для кожного нового слова ми шукаємо бус

або несемо на пошту.

 

Пишу тобі

з міста надій і світла –

до степу ярами побитого та териконами.

 

Здається, тут я стала забувати

правила гри,

яка об'єднала усіх нас

цією дистанцією

на кількасот кілометрів:

 

Ти кажеш:

зброя має ритм –

і я чую його

 

Ти згадуєш їх усіх,

а я згадую, що також не перша,

але й не остання

 

Ти ще не дочитала цей вірш,

але я зараз кажу тобі –

що вічність триватиме допоки є ті,

хто ступає слідами нашими.

 

Хто відчуває цей ритм

Хто розчинається у гуркотінні серця